Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер"

За столом сидів той самий ніякий Василь Васильович і гамселив по клавіатурі комп’ютера. З динаміка линули постріли, вибухи й передсмертні хрипи. Губченко зазирнув на монітор, але в цей час, мабуть, начальник саме здолав черговий рівень, тож клацнув на паузу й опустив очі на великий монітор, якого невидимий гість раніше не помітив, — цей монітор був схований від поглядів відвідувачів за тумбою стола.

На екрані була дуже чітка картинка приймальні з Коміренком у центрі. Якусь хвилину начальник пильно вдивлявся в обличчя професора, потім зітхнув і натиснув на кнопку селектора.

Почулося енергійне «слухаю вас!»

— Альбінонько, — неголосно промовив Василь Васильович, дивлячись у те місце на стіні, за яким саме сиділа секретарка. — Там у вас сидить наш професор…

— Так, — безбарвним голосом відповіла Альбінонька, навіть не повівши очима в бік Коміренка.

— То хай посидить хвилин двадцять, а потім скажіть йому, що я не зможу його прийняти, хай іде працювати. Гаразд?

— Звичайно.

Потім Василь Васильович натиснув іншу кнопку на селекторі й, дочекавшись відповіді, сказав:

— Евакуація на базу в Межиріччі. Другий рівень готовності.

— Тобто починати вантажити? — почулося з динаміка.

— Тобто почитати інструкцію, що таке другий рівень готовності, — жорстко відповів Василь Васильович і відімкнув селектор.

Губченко здивувався, до чого тут Вавилон, але зупинятися на цій думці не став. Він вийшов у приймальню. Цієї миті секретарка-світлофор, удавши, ніби в неї засвітився сигнал на селекторі, зняла трубку й промовила:

— Слухаю.

Вона хвильку «послухала», потім «відповіла»:

— Гаразд, Василю Васильовичу. А коли ви будете?.. Дякую.

Альбінонька з винуватою посмішкою глянула на Коміренка й розвела руками. Мовляв, я людина маленька, від мене тут не багато залежить.

— А коли він буде? — без надії спитав професор.

— Сам не знає. Зайдіть завтра. А краще зателефонуйте, я вам скажу все, що знатиму. — Очі її світилися щирістю, відданістю й непідробною симпатією.

Синьо-чорне місиво

Повернувшись до своєї лабораторії, Коміренко перше що зробив — це зі мстивим виразом на обличчі знищив у своєму телефоні останній вхідний дзвінок від Губченка. І той зрозумів, навіщо професор щойно ходив до начальника: розповісти про цей загадковий дзвінок. Здати Губченка й таким чином, можливо, випросити собі прощення. Загадкова душа людська!

Отже, Коміренко зразу повірив, що його збираються вбити. Але не повірив у щирість намірів Губченка. Мабуть, мав на те право. Справді, звідки Губченко міг знати? Очевидно, професор припустив, що це провокація, що його в такий спосіб перевіряють. Утім, ця версія так само гіпотетична. Нічого певного про мотиви Коміренка він сказати не міг. Судив тільки зі вчинків, а будь-який вчинок допускає безмежну кількість потрактувань.

Та й то все пусте. Що тими версіями перейматися! Як у кожному детективі а відчуття, що навколо розгортається саме детектив, не полишало Губченка), найголовніше інше: що буде далі? Хоч які були б спонуки професорових учинків, яким буде його наступний крок?

А той повернувся до своєї кімнати й кілька хвилин непорушно сидів, дивлячись у дзеркало. Губченкові на мить здалося, що варто туди переміститись — у дзеркало, щоб побачити професорову душу. Мабуть, недаремно люди наділяли свічадо[9] такими містичними властивостями. Що довше Коміренко сидів, вдивляючись у своє відображення, то більше його потаємний споглядач вірив у магічну силу дзеркала. От зараз біолог простягне руку, свічадом підуть кола, рука зануриться туди, а за нею — і весь професор. І тільки зображення, тільки портрет Доріана Ґрея залишиться на склі, а самого чоловіка тут уже не буде.

А що ж там — у задзеркаллі? Що з ним там станеться? Чи справді він потрапить у руки пекельних сил?

А тут він тоді в чиїх руках?

Це мовчазне й непорушне сидіння могло тривати дуже довго, й Губченкові слід було «прокрутити плівку» — прискорити віртуальний час — принаймні до тієї миті, коли професор почне щось робити. Але він не міг відвести очей від обличчя свого приятеля. Саме тепер він почав краще розуміти Коміренка. Принаймні Губченку стало ясно, що раніше він просто не знав цієї людини. Власне, він ніколи не бачив її мовчазною. Коміренко завжди говорив. І говорив так нецікаво, що дивитися тоді на нього було, як на голого й брудного, — непристойно. Мабуть, це стосувалося не лише Губченка. Мабуть, так само не знали професора і його працедавці, й дружина, й найближчі друзі.

А чи були вони?

Нічого я про нього не знаю, думав Губченко. Нічого. Це зовсім незнайома мені людина. Я завжди знав тільки «хорошого хлопчика» — ту частину, яку він сам волів показувати людям. Так, вона була неприємна. Але йому, скажімо, Коміренка завжди було шкода. Може, це не випадково? Може, той навмисне створив собі такий захисний панцир? Хай бачать лиш те, що заслуговує на жалість. Може й так. Бо коли людину жалієш, не помічаєш, що вона здатна бути зрадливою й жорстокою, підступною і невблаганною…

Аж ось професор підвівся й відвів погляд від дзеркала. Ніщо в його очах не змінилося. Він підвівся не рвучко й не так, ніби вирішив щось важливе. Але це знову був зовсім інший чоловік. Точніше, Коміренко ніби повернувся до себе. Він, як і раніше, мав жалюгідний вигляд зацькованої нещасної людини, яку можна зневажати, можна жаліти, але нікому не спаде на думку, що ця людина має силу, що її варто стерегтися, що вона в кишені не дулі крутить, а стискає зброю.

Нещасний упосліджений інтелігент вийшов зі свого кабінету й пішов довжелезним одноманітним коридором, звертаючи в якісь бічні однакові коридори, і Губченко збився з ліку поворотів. Сам би він тут заблукав на сотому кроці. Байдужі й нічим не прикметні охоронці біля деяких дверей не звертали на професора уваги. Він був таким же неважливим атрибутом інтер’єру, як павук у кутку під стелею. Втім, павуків тут не було. Ні мух, ні тарганів, ні маленьких всюдисущих мурашок. Навіть на підвіконнях не було жодної порошинки: стерильний світ, як у скані Тихолоза.

Кілька разів, поки вони йшли коридором, Губченко визирав у вікно, намагаючись зорієнтуватися, де вони, в якому районі міста. І не міг. За вікнами завжди було подвір’я, а навпроти — однакові акуратні, але безликі корпуси. Зрештою, вийти через стіни на вулицю й упізнати район — не проблема. Але Губченко не робив цього, мов заворожений, супроводжуючи професора в цій чаклунській ході лабіринтом.

За мить вони вже їхали в ліфті. І з’ясувалося, що визначити, куди саме — вгору чи вниз, — неможливо. Бо коли людина їде в ліфті, напрямок може підказати сила тяжіння. А