Читати книгу - "Зворотний бік сутіні"

— Мальва нікуди не втекла. Ти що, тупа, не розумієш? Вона мертва! Мертвіше не буває! — Навію годі було зупинити.

Мора наче заціпило. Він став схожим на пам’ятник Чорнобогу. Почорнів весь, постарів та змарнів. І враз йому стало до всього байдуже. Чи не піти й собі втопитися? Щоб раз і назавжди.

— Море, хто мертвий? Ви тут що, всі веселого зілля перепили? Не втямлю геть нічого. Якщо Мальви тут нема, то де вона? І якщо вона від вас утекла, то чому? — Мара старалася зрозуміти. Вона підвелася з крісла. Зелена стрічка, затиснута в руці, очі втратили весь сум, загострилися вилиці. Вона теж уміла пропікати поглядом.

— Хто мертвий? Ти — тупоголова курка, і завжди такою була. Мальва мертва, курко! Твій служка її вкатрупив. Навіть тіла не виловили. Не встигли. Почвари у воді повечеряли її плоттю, — Навія вдоволено шкірилася. — Ця дуринда, твоя онука, відмовилася випити з Темної чари батька Чорнобога і дременула з площі. А потім, штукарка така, разом зі своїм служкою попхалася до ріки. Напевно, хотіла перепливти. Все. Кінець твоїй онуці.

— Це правда?

Мор ствердно кивнув. Мара важко зітхнула. Ще раз уважно подивилася на Мора. Той стояв з опущеною головою.

— Довели? Спочатку сина, тепер онуку… Гаразд, я бачу, тут мені робити нічого. Море! Замкни цю божевільну в якійсь темниці. А то її страшно нормальним людям показувати. Он, з рота й очей отрута крапає. Вона своєю ненавистю все довкола загиджує.

Навія хотіла щось гиденьке у відповідь сказонути, та не встигла. Мара підняла руку вгору та разом із ледь чутними словами стиснула й розтиснула долоню. Навія беззвучно заплямкала губами.

— Це на пару днів, Море. Запобіжний захід. Трошки відпочинь від її белькотання. Я йду звідси шукати відповіді. А ти, на жаль, залишаєшся з нею.

— Маро, а може, Мальва жива? Може, та клята вода її не зачепила? — загудів Мор.

— Може. У тих місцях, куди я супроводжую душі, її точно нема. Але, якщо вона потрапила у воду Мертвої ріки, то навряд чи змогла врятуватися. Пригадуєш, що зробили колись темні зі світом Русалій? Ти думаєш, Мертва ріка пожаліє твоїх нащадків? Згадай свого брата і його страшну смерть.

— Я йду з тобою. Наш син потребує допомоги.

— Так. Він потребує допомоги. І тому ти нікуди не підеш. І будеш тримати оборону. Бо я скажу Стрибогу, що його батько не впильнував його доньку. Це не врятує тебе від синівської ненависті, але врятує неврів. Стрибог зараз як навіжений. Він не думає розумом і не слухає свого серця, тільки інстинкти ведуть його. Тому моя порада для світу темних така: замкнути намертво ворота, огородити світ додатковими закляттями, небо також бажано запечатати. Особливо Храм. Він у великій небезпеці. Я це відчуваю. Не впускати чужинців, навіть з благими намірами. Бувай, Море. І хай береже нас усіх Велика Матір. Хочеш миру — готуйся до війни.

— Стій, Маро, — Мор ухопив її за руку. Дивився просто в очі. — Невже немає жодного шансу? Мальва не може бути мертва, так?

Мара з сумом дивилася на нього.

— Ти розбив моє життя, Море. Ти забрав із нього все те, що багато важило для мене як для жінки. Мари-жінки немає, залишилася тільки Повелителька Мара. Ти спочатку вбив моє кохання, потім забрав у мене сина, а тепер ще й онуку. Ти — вбивця. Ти і справді темний Повелитель. Небезпечний і великий. Ти поїдаєш власних дітей, і тому в тебе велике майбутнє. Тільки не звинувачуй нікого у смерті Мальви. Ані смертну Горпину, ані Птаху. Птаха свого часу допомогла твоїй онуці народитися. Смертна Горпина навчила її бути справжньою. Я не знаю, що буде далі. Але я бажаю Птасі щастя. Нехай не з моїм сином, нехай із кимсь іншим чи без когось, але щастя. Такого, як вона заслуговує. А нам… І тобі, і мені, і Навії… Може, нам пора на переродження? Як думаєш, Море? Не відповідай і не кидай мені у спину брудних темних слів. Наостанок порада від мене: тримайся якнайдалі від моєї сестри. Її любов колись тебе задушить, а ненависть вб’є її ж саму.

7. Пісня Лелі

Сон був старшим сином Мари. І єдиним сином Велеса. Дитя, яке народилося сліпим. Дитя, яке, ще будучи в утробі матері, отримало призначення від свого владного батька. І це призначення відібрало у нього очі. Він не осліп, ні. Він народився без очей. Угомон від народження носив пов’язку на тому місці, де мали бути очі.

Від народження стати Сном — це покликання чи покара? Сон ніколи над цим не замислювався. Він бачив не так, як більшість, він бачив внутрішнім зором. Розрізняв кольори, яких не буває, бачив двері, яких не існує, літав на крилах, які не придатні для польотів. Він робив те, чого зазвичай зробити не може жоден безсмертний. Бо у снах він мав всевладність над душами усіх смертних та безсмертних, але і велику відповідальність також. Останнє завжди переважало.

І тому доволі легко те, що для більшості було табу, забороною, йому відкривало приховану суть. Він не може сказати зараз, яким було його дитинство. Може, й щасливим… Бо жодної образи на батьків чи докору до старших у його серці немає. Однак він нізащо не хотів би туди повернутися, як то зазвичай буває в більшості дорослих, котрі мали й справді неймовірно світле дитинство. Бо тягар відповідальності завжди висів над ним, і він дуже швидко подорослішав.

Дріма, кохана дружина, його сама знайшла. Він сидів перед четвертими воротами сну та милувався літньою грозою, яка шуміла над одним зі світів. Гроза перегула, перетовкла хмари в небі, покрутила голову житу та побігла кудись у інші світи нагромаджувати сили… Він слухав її невпинне тупотіння небосхилом, вловлював дрібні відгуки землі на сердите бурмотіння неба. І враз щось змінилося. Він почув іншу мелодію. Досі не знану та не чувану. Її, здається, створювали залишки хмар у високості, які, не піддавшись шаленству бурі, залишилися терпляче витирати лик неба. Музика була теплою на дотик, він відчував її кінчиками пальців. Міг торкнутися кожної нотки, накритися її хвилями, заіскритися її сміхом. І вона наближалася, та музика, ставала гучнішою. І він уже не просто