Читати книгу - "Король болю"

— Лев’яча Голова — це скеля, — раптом сказав Казимир, — і, здається, вона перед нами.

Всі повернулись туди, куди він вказав. Над згарищем, в пелені їдкого диму й справді височіла чимала скеля, що здалеку скидалася на голову лева.

— Що ж... Будемо вірити, що це справді те місце, — промовив Корнякт і першим рушив туди.

Решта вершників подалися за ним слідом. Через дві години, всі дісталися цілі. Залишили коней унизу, а самі почали дертися вгору. Невдовзі дісталися вершини.

— Тепер я знаю, як виглядає пекло, — вимовив Массарі, роззирнувшись звідти навколо.

Скільки оком кинь було видно чорне згарище. Місцями ще палахкотів вогонь доїдаючи, як ненажерливий звір залишки дерев і трупи звірів.

Чоловіки перезирнулись.

— І що робити тепер? — нервово запитав Корнякт, — сидіти тут, доки не настане кінець світу?

— Чаша у вас? — запитав Казимир.

— Аякже.

— Тоді дістаньте.

Грек неохоче витягнув зі своєї сумки чашу.

— А чи не здається вам, добродії, що нас тут забагато? — озвався раптом Орест.

— Про що це ти? — не зрозумів Христоф.

— Можливо комусь, в кого найменше прав на цю чашу і скарб, який ми шукаємо, варто повернутись додому?

— Про кого ти говориш?

— Про сеньйора Массарі, наприклад, — сказав він і рвучко повернувся вбік консула.

— Що з тобою сталося, Оресте? — втрутився Казимир. — Ми не одну добу билися пліч-о-пліч.

— Так, але все закінчилось, — відповів той, — як на мене, то шановний консул найменше нам у всьому допоміг.

— Не більше, ніж допоміг нам ти! — випалив Казимир.

— Он як? То може з’ясуємо, хто чого вартий?

З цими словами, львівський урядник вихопив шаблю й став навпроти Казимира. Тієї ж миті, поруч з Казимиром опинився Христоф також із шаблею напоготові.

— Панове, вгомоніться, — мовив консул, — якщо треба, я справді повернусь...

— Ні, залиштесь, пане Массарі, — перебив Христоф, — цей пройдисвіт не буде вирішувати кому піти, а кому лишитись...

— До того ж він серед нас тільки тому, що я його запросив, вважаючи своїм другом, — додав Казимир.

— Друзі — це ті, хто поводиться справедливо! — не вгавав Орест. — А справедливо буде, якщо всі зайві повернуться додому.

З цими словами він одним вправним рухом вибив шаблю з рук Казимира, одночасно штовхнувши того вниз. Найманець широко змахнув руками, з останніх сил намагаючись втримати рівновагу, а тоді, закричавши радше з люті, аніж зі страху, полетів униз.

— Ах ти падлюко! — вигукнув Христоф і кинувся на Ореста, намагаючись рубонути того своєю карабелою.

Тим часом, Корнякт і Массарі також опинилися один навпроти одного.

— Нарешті чесний бій, на який вам не стало духу у Львові, — промовив консул.

Грек у відповідь тільки хмикнув і одразу ж перейшов у наступ.

Невідомо чим би закінчився поєдинок цих чотирьох колишніх союзників, якби раптом під ними не задрижала земля. Поштовхи були не надто-сильними, проте достатніми для того, аби всі четверо впали на каміння й міцно вхопилися за нього руками. Велика кам’яна брила захиталась під Христофом, і він незчувся, як слідом за Казимиром полетів униз, і лише дивом не опинився на землі, а зачепився одягом за обгоріле дерево.

— «В день коли земля задрижить...» — промовив десь над ним Корнякт і підняв чашу.

Місяць в цей час вже зійшов у своїй повні над горизонтом. Промінь його втрапив у чашу і, відбившись від її дна, вказав на велику ущелину навпроти них. Христоф чув, як там нагорі хтось радісно закричав.

«Буде справедливо, якщо хтось таки знайде скарб, — подумалось Христофові, — звісно, якщо інші його перед цим не вб’ють...»

Він спробував звільнитись від рятівного дерева, а тоді помітив, як до Лев’ячої Голови обережно скрадаються якісь тіні. Вони пересувалися безшумно, наче привиди і тільки їхні звірині очі горіли в темряві лиховісним вогнем. Двигтіння землі їх зовсім не лякало... Стриди, жорстокі й нещадні людожери, яким вдалося пережити вогонь і людську зброю, поверталися й прагнули помсти.

За чверть години землетрус закінчився. Христоф, що до цього часу вже опинився на землі, звівся на ноги і рушив туди, де були прив’язані перелякані коні. Скочивши в сідло, він щодуху помчав крізь спалену темінь до Поморянського замку.

В маєтку Сененських він був уже над ранок, але, як виявилось, усю ніч тут ніхто не спав. Першим його зустрів Гвідо. Монах виглядав розпачливо, голос його тремтів, а на очах бриніли сльози.

— Що сталося? — стривожено запитав Христоф.

Той спробував відповісти, але губи його не слухалися і слова застрягли десь глибоку в горлянці. Тоді він ухопив монаха за плечі і з усієї сили струсонув.

— Що сталося, Гвідо? — повторив Христоф.

— Франциска... — це слово, здавалось, випало з нього, наче кришталева чаша з креденса, і, впавши на підлогу, розбилося.

— Що з нею? — допитувався прибулий, але монах знову занімів.

Тоді Христоф ухопив цебро з водою, що стояло поруч і одним рухові вилив воду, йому на голову.

Гвідо скрикнув від несподіванки і, роззявивши рота, мов риба, почав судомно хапати повітря. Втім крижана вода привела його до тями, і він врешті зміг пояснити, що сталося:

— Коли ти дозволив кузині пані Сененської опікуватись нашою Францискою, то ця Йоанна почала проводити з нею день і ніч. Я майже не бачив дівчинки, але вважав (Господи, яким я був дурнем!), що для дитини так буде краще. Адже турбота жінки завжди краща, ніж турбота чоловіка...

Монах болісно зітхнув, але вже не зупиняв своєї розповіді:

— Вчора я вирішив все-таки навідатись до Йоанни, бо вже дуже скучив за Францискою. Піднявся до її покоїв і постукав у двері... Ніхто не відповідав. Тоді я відшукав служницю й запитав, де її пані, а у відповідь почув, що годину тому та взяла дитину й вийшла з замку. Мороз мені пішов по шкірі. Я підняв на ноги увесь замок і вимагав негайно кинутись на пошуки Йоанни! Менш, ніж за годину ми її знайшли...

— Де? — випалив Христоф.

— На цвинтарі, поруч з усипальницею Сененських, де похований її маленький син... Жінка була