Читати книгу - "Король болю"

— В моєму домі зараз багато гостей, — відповіла пані Сененська, — можливо, серед них і є той, хто вам потрібен.

— Я бачу, ви нас побоюєтесь, — якомога лагідніше сказала жінка з пораненим обличчям, — але, повірте, не слід...

— Я б і сам тебе побоювався, Софіє, — раптом почувся голос за їхніми спинами.

Гості озирнулись. Позаду них стояв Христоф. Вигляд його був привітний, чоловік радісно усміхався.

— Кожного, хто з’являється несподівано й мов нізвідки, слід побоюватись. Чи не так? — додав він.

— Тільки не тих, хто робить це з добрими намірами, мій друже, — відповіла Софія.

— Що ж, тут правда... Ваша милосте, — звернувся він до Агати, — я добре знаю цю жінку, як і знає її Казимир, тому запевняю вас, вона, а також той, хто поряд з нею, прибули сюди з благородною метою. То ж, якщо ваша ласка, я проведу їх до пана Гепнера.

— Довіряю вашому слову, — відповіла Агата.

Гості вклонилися господині і разом з Христофом вийшли на подвір’я замку й попрямували до касарень, де відбувалися останні приготування до завтрашньої виправи.

— Що тут відбувається, Христофе? — запитала Софія після того, як коротко розповіла про свої поневіряння і свій дивовижний порятунок, — чому господиня поставилася до нас так насторожено?

— У нас дуже сильні вороги, — відповів той.

— Хто саме?

— Сіре Братство. У Львові ми вирізали цілий їхній загін, то ж з дня на день очікуємо помсти.

— Це означає, що в нас спільні цілі, — відповіла Софія.

Домінік Гепнер сам вийшов їм назустріч.

— Капітане Кальмане, — мовила тоді вона до моряка, що досі йшов за ними слідом, — ось перед вами той самий знаменитий Людвисар. Найкращий у світі знавець артилерії.

— Той самий, чия гармата врятувала колись Львів від нечисті? — перепитав він.

— Той самий, капітане. Христоф може підтвердити мої слова.

— Маю за честь, пане Гепнере, — по військовому вимовив моряк, — історії про ту славну оборону Львова досягнули навіть ганзейських міст.

— Що ж, приємно це чути, — сказав Домінік, — аби ж вони не були перебільшеними.

— Аніскільки, — запевнила Софія, — я сама їх там чула.

— Саме тому ми й подолали такий довгий шлях, пане Гепнере, — сказав капітан, — нам вкрай потрібне ваше ремесло.

— Що саме від мене потрібно? — насторожено запитав Домінік.

— Ви, мабуть, знаєте про владу Асмодея, якого ще називають Королем болю, — мовив Кальман, — влада його полягає в тому, що він керує наймогугнішими монархами Європи. Принаймні, так було досі. Віднедавна серед них знайшлися сміливці, які вирішили скинути з себе це ярмо.

— Вирішити — це одне. А виступити проти цього демона і його людських союзників — зовсім інше, — сказав Домінік.

— Хочу вас запевнити, що Ганзейський союз не звик розкидатися словами і після рішень одразу настають дії, — дещо різко відповів капітан, чию гордість, вочевидь, Гепнер добряче зачепив, — вже півроку ми воюємо з кораблями Асмодея в Балтійському морі. І воюємо досить успішно, шановний добродію.

— Тоді що вам потрібно від мене? Нехай успіх не покидає вас і надалі. Тим більше, що на острові в Балтійському морі, наскільки я знаю, знаходиться резиденція Асмодея, — в тон йому відповів Домінік.

— Панове, — втрутилась Софія, відчуваючи, що ця суперечка нічого доброго не віщує, — гадаю не час і не місце для цих словесних випадів. Домініку, ми прибули здалеку, щоб поговорити з тобою, то ж принаймні вислухай нас.

Гепнер мовчки кивнув і вже спокійніше глянув на капітана.

— Продовжуйте, пане Кальмане, — мовив він.

— Мої кораблі відважно воюють, — сказав той, — але для остаточного знищення цього зла нам потрібна краща артилерія. Саме тому, пане Домініку, я від імені Ганзи прошу вас вирушити з нами до Гданська і докласти все своє вміння для того, щоб гармати з наших кораблів стріляли далі, влучніше і вбивали жорстокіше.

Гепнер зітхнув і відвернув погляд. Решті залишалося тільки напружено чекати на його відповідь.

— Ви праві, капітане, у звичний спосіб цього демона не подолати, — врешті промовив Домінік, — гаразд, я вирушу з вами, хоч залишитися тут мені, відверто кажучи, значно цікавіше.

Він вклонився Софії й подався збирати речі. Наступного дня вони вирушили до Гданська. За кілька тижнів, якщо подорож буде успішною, ці троє мали б дістатися моря.

Тим часом найманці з Лемберга, місцеві ополченці та замкова варта врешті вирушили в бік, де, як стверджував Казимир, мешкали стриди. Діставшись туди за півдня, загін оточив місцевість кільцем. Під вечір селяни підпалили ліс. Вогонь невдовзі спалахнув з такою силою, що настання ночі ніхто не помітив. Селяни й замкові вартові відчайдушно копали глибокі рівчаки, щоб полум’я не кинулось у протилежний бік і не спалило їхні села. Решта всі тримали зброю напоготові. Вогонь стискав ліс усе щільніше й щільніше своїми пекельними обіймами, і люди йшли вслід за ним. Кожен знав, що от-от розпочнеться щось жахливе, і воно, врешті, розпочалось.

Під ранок, коли жар від пожежі став нестерпним, зсередини вогняного кільця почали вистрибувати могутні створіння, схожі ззовні на людей. Шерсть на їхніх тілах палала, і самі вони відчайдушно кричали від люті й болю. Тієї ж миті лунали постріли, і стриди падали на гарячу землю, мов дичина. Інші, що уникали кулі, наштовхувались на шаблі та гострі списи. Грізні в своєму лісі, у своїх непролазних хащах, ці створіння виявились цілком безпорадними проти вогню і людської зброї. Час від часу вони відчайдушно накидалися на чорних від сажі ополченців або найманців, однак ті без надмірних зусиль їх долали.

Така різанина тривала всю наступну добу. Врешті, з-за стіни вогню почала вистрибувати тільки перелякана звірина. Ще через добу пожежа почала згасати, і втомленим селянам дозволили повертатись додому. Невдовзі Казимир відпустив найманців та замкову варту.

— Ці варвари вбили кожного нещасного стрида, якого тільки побачили, — сердито мовив Корнякт, — хоча б один із них нам був потрібен живий.

— Для чого? — перепитав Христоф.

— Як для чого? — вигукнув грек, — ви забули чому ми взагалі тут? Нам потрібно знайти ту трикляту Лев’ячу Голову! Чи як там називається це місце?

П’ятеро чоловіків,