Читати книгу - "Морфій"

роки Ваймару[79], SA, потім SS, Geheime Staatspolizei[80], служба, на якій він нічим особливо не вирізнявся, ні поганим, ні хорошим, і ти того не знаєш, Костоньку, а все ж якось те розпізнав, якось доходиш до того з його округлого лиця із добрими блакитними очима.

А тому, напевне, геть братання, так? Тому передовсім коротко кажеш про себе, про те, як важко німцеві у Варшаві, аж нараз щось мені підказує, хтось мені підказує, і нараз я згадую свого батька, котрий воював у великій війні, а потім kämpfte mit den polnischen Aufständischen um Oberschlesien[81], а я воював над Бзурою в польському мундирі, мене відзначено було Хрестом Хоробрих.

І я привернув його увагу.

— Also Sie sind Deutscher?..[82] — зацікавлено питає.

Підтверджую, очевидно, ja, natürlich, natürlich, ich war polnischer Staatsbürger[83], я сповнив свій обов’язок до кінця — зараз Польщі вже немає, тому свою присягу я вважаю сповненою і можу нарешті поєднатися зі своїм справжнім, національним фатерляндом. Я бачу, як у ньому розгорається ця суперечність: німець, але воював супроти нас, але риторика така, яку він розуміє, яка до нього промовляє. Він зацікавився розмовою зі мною, а це найважливіше.

Але тільки б я не забував, ким є направду, хоча відчував, що подібне мені далося би без жодних проблем.

Не забудеш, Костоньку.

А тим часом, до речі, Костику, до речі. Якщо вже ми в такому панібратстві, то побалакаймо як вояк із вояком. То моя коханка. Вона полька, проте геть аполітична.

— In Zeiten des Krieges ist alles politisch, jeder ist politisch[84], — слушно зазначає мій співбесідник.

Я погоджуюсь, але негайно апелюю до досвіду, котрий має бути йому близьким: чи ж пан не доклав би всіх можливих зусиль, аби врятувати дівчину, близьку серцю, чи вона полька, чи будь-хто?

— Sie denken dock nicht vielleicht, dass ich mich in eine Judenbraut verlieben könnte, oder? — сміється сірий мундир. — Andererseits, richtet sich das Herz nach parteilichen Reden?[85] — притишено додав, підморгуючи.

Отже, він є або ж буде закоханий, раз уже такі дрібні нюанси любовних пригод йому не чужі.

Штурмфюрер Меркель, так звучить його прізвище, яке він не може тобі назвати, бо має таке розпорядження. І штурмфюрер розуміє. Але штурмфюрер Меркель має ще й свої міркування. Він має свої потреби, має в Берліні дівчину, котрій не може запропонувати одруження, бо вже одружений із жінкою, про яку не дбає. А чорноволоса і блакитноока дівчина, дівчина, котру звати Бернадетт, важить йому більше, ніж будь-що інше на світі, і через те він як шалений, тим паче що був її першим коханцем і як останній дурень гадав, що зможе купити собі її вірність пересланими з фронту подарунками.

З фронту, бо він так і не сказав їй, що працює в ґестапо. Бо він дурень, бо гадає, що вона могла б того бридитися, а гадає так, бо Бернадетт щиро ненавидить нацистів і кохається в джазі, то як би вона могла покохати ґестапівця?

Як я вже згадувала, штурмфюрер Меркель — дурень, він не розуміє кохання: Бернадетт кохала б його нацистом, комуністом чи жидом, а якщо не буде йому вірною, то це тому, що перестане його кохати, а не тому, що він не заспокоїв її пересланим військовою поштою золотом.

Золотом, якого вона не потребує і яким не переймається, вона переймається лише його очима, теплими м’якими вустами і низьким голосом, переймається тим, як він шепоче їй на вухо, коли вони лежать голі в зім’ятій постелі, в її маленькій кімнатчині на Зедан-штрассе на Шонеберґу.

Але штурмфюрер Меркель — дурень, він того не знає, хоч, може, він просто чоловік, може, саме тому він цього не знає і тому забріхує маленьку бідну Бернадетт, бреше їй, що не має дружини, що не працює в ґестапо, бо не вірить у її кохання, не знає, що так само вона б кохала його з дружиною, з ґестапівським ідентифікаційним жетоном у кишені та з пістолетом, який він завжди залишає вдома чи в письмовому столі, коли планує сходини зі своєю маленькою Бернадетт, її ясно-блакитні очі сяють крізь ніч біля його лиця.

І тому штурмфюреру Меркелю потрібні гроші на подарунки, котрих зовсім не бажає його маленька телефоністка Бернадетт.

І тому штурмфюрер Меркель зараз мовчить, пильно дивлячись на цього дивного ставного чоловіка в гарному костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені і з непомильною віденською німецькою, з лицем, на якому штурмфюрер прочитує впевненість у собі, але також схильність до компромісів і брак педантичності. А штурмфюрер Меркель вірив в обличчя, вірив у таємний алфавіт пропорцій очей, носів, вуст.

Ти того всього не знаєш, Костоньку, а проте якось знаєш.

— Die Liebe hat Ihren Preis, Herr Willemann[86], — каже штурмфюрер Меркель.

Та вже розумію. Ну так, чому, яким дивом я не подумав про те раніше? Із усмішкою погоджуюсь. Так, має свою ціну, і всі ми її сплачуємо, так чи інакше, das ist unabwendbar[87].

— Ja, also wieviel?..[88] — усміхнено запитую.

А штурмфюрер Меркель гарячково лічить, розважає, щоб не загнути, а тим паче не хотілося б продешевити, нарешті каже підсумок, прошу дуже.

— Zwei tausend Dollar müssten reichen[89].

І щойно зараз починає міркувати: чи зможе виконати це прохання? Навіть якби половину того, що візьме на лапу, послав далі, вище, чи зможе? Не хотів би ошукати цього милого варшавського німця зі щелепою, наче вирізьбленою ножем, із блідо-блакитними очима, котрі нагадують йому очі Бернадетт. Тому він обіцяє собі, що навіть якби три чверті хабара мало піти далі — одначе виконає це прохання.

Проте обіцяємо ми за надіями, а чинимо за можливостями[90]. Це написав якийсь французький принц, котрий уже триста літ як мертвий, але що з того, коли він розумів вас, люди першої половини двадцятого століття, краще, ніж ви самі себе розумієте.

— Wird gemacht[91], — каже мій чудовий, коханий Костусь і встає з рішучістю військового, встає, не провадячи далі непотрібну розмову, якщо вже все потрібне сказано.

Штурмфюрер Меркель нараз підводиться, люб’язно прощаються, потискають руки.

Коли Константи уже стоїть у дверях, штурмфюрер здіймає руку в Deutscher Gruß[92], напруженому, ніби ерекція.

І що ж я зараз маю робити, думає Константи, думаю, що маю робити, чи не стане це черговою ланкою в моєму ланцюзі зради, не забути, не забути, ким я справді є, на