Читати книгу - "Морфій"

Звертаєш до будинку марки Е. Wedel, сходи, двері до твоєї квартири трохи відхилені. Заходиш. Немає.

Немає їх. Немає Гелі, немає Юрчика. Хіба ти цього не сподівався? Хіба думав, що буде інакше?

Скільки разів, Костоньку, ти втікав від її тіла, втікав від дитячого плачу, від сімейних вечер, куди ти тільки не втікав, або до «Зем'янської», або до Саломеї, в Татри, до принагідних коханок і до принагідних товаришів, чимдалі, далі, аби тільки скинути з себе їхні голоси та лиця, голоси та лиця тих, кого ти любив найдужче, а проте не міг їх терпіти.

А сьогодні їх немає. І нараз брак Гелиного тіла проймає тебе більше, ніж розкоші, які вона дарувала тобі останньої ночі, тут немає її тіла, немає її грудей, її живота, плечей, її сідниць, її ясного волосся, в тебе забрали Гелю, хто її в тебе забрав, Польща, лихі люди, Вітковський, хто?

Лист на вашому ліжку, а що в листі, а що може в ньому бути, читаєш і не розумієш слів, вони бринять, як музика, зворушують, але нічого не означають, проте ти розумієш.

Пішла. Забрала гроші, тобі доведеться якось собі зарадити, але тобі буде простіше, тому вона забрала все. Ви будете зустрічатися таємно, вочевидь, визначите собі, що, як і коли, батько того знати не може, треба тримати легенду, так має бути, інакше й бути не може.

А тебе вже комендантська година не стосується. Що ж тебе стосується, Костоньку?

Хто ти, затиснений поміж стіною і ліжком, ти, що плачеш, наче дитя, убивця, блядун, тверезий морфініст, хто ти, Костоньку?

Ти мій.

Отакий: мій і заплаканий, самотній, розбитий, без грошей, сповнений надій, ти засинаєш поміж стіною і люстром, навіть не роздягнувшись на ніч.

Розділ VII

А вранці вже настає сімнадцятий день жовтня, ти прокидаєшся побіч ліжка, прокидаєшся, і ти спраглий.

— Sitio[75], — кажу порожній квартирі.

Це ти щойно пародіював Ісуса, Костоньку? Чи радше вчителя латини з гімназії? За кого ти себе маєш? Ні за кого себе не маєш, у цьому твоя трагедія.

Ти спраглий води, ніби з похмілля, але ж ти нічого не пив, ти спраглий морфію, але ж ти зарікся на тверезість, принаймні типу ем, ти зарікся вже вдруге і не хочеш ламати тієї присяги. Ти спраглий тіла Гелі, але знаєш, що вже довго його не спізнаєш, але не знаєш, що не спізнаєш його більше ніколи. Ти спраглий блядського тіла своєї Саломеї, але надто вже її боїшся, щоб іти до неї зараз, правда ж? Ти прагнеш усіх тіл, до яких будь-коли призволявся, від Іґи до Гелі.

Я не піду до Саломеї. Підіймаюся з підлоги, стягую з себе одіж, іду до ванної, є вода, тому митися, голитися.

У дзеркалі моє лице. Не моє.

Твоє, Костику.

У дзеркалі лице зрадника? Але ж таки не зрадника, не зрадника, в дзеркалі радше лице героя, але чи героя?

Вставляєш у машинку нове лезо, здряпуєш поріст. Одягаєш свіжу сорочку, іншу краватку, вчорашній костюм начищаєш так, ніби й не було війни, вішаю до шафи. Вішаєш, так. Вішаю.

А в шафі немає суконь Гелі, немає її спідниць, блуз, ані білизни. Її полиці, як і твоє нутро, порожні, а проте повні надії.

Замикаю шафу.

Іґа. Шуха, 25, у міністерстві. Близько, іду.

Міністерство віровизнань і публічної освіти, як чудово. Освітило польську публіку, що й казати.

Показав вартовому свою Kennkarte та віденську німецьку. Голос із-під шолома показує мені дорогу, куди йти, кудою йти. Кабінет номер двісті сімдесят п’ять.

А з-під ніг твоїх розливається темна субстанція з-під шкіри світу, ніби ти крокуєш мокрим диваном. Отут діється історія.

Що таке історія, Костоньку? Гній, пожива чорних богів, сума зойків і сліз, пил і порохня.

Історія відбувається, коли входиш до кабінету того німця в сірому мундирі за польським магонієвим письмовим столом, за котрим іще недавно референт на прізвище Копчикевич писав доповіді про становище православної церкви в новоґрудському воєводстві, а зараз, власне в ту хвилю, в яку ти, Костоньку, заходиш до того кабінету, власне в ту хвилю референт Копчикевич сидить у холодній львівській квартирі у своєї матусі, до котрої втік із охопленої війною Варшави, і дивиться крізь вікно на мирний радянський патруль, котрий снує вулицями, що вмить порожніють, варто йому з’явитися.

І сидить німець за його столом, а в шухлядах столу ще спочивають його, Копчикевича, пера, аркуші й папери з його підписом, бо німець не надто цікавився вмістом тих шухляд.

Ну, починай, Костоньку.

То й починаю. Не запитую про причину арешту. Далі потужно, серйозно, з великою самовпевненістю, ніби мав непохитну певність у тому, що сам факт того, що я тепер Reichsdeutsch, дає мені право жадати звільнення дружини мого товариша, моєї колишньої коханки.

Хоча це вочевидь дурня, але що ж іще я можу зробити?.. Гадаю, це може-таки вдатися в хаосі перших днів окупації, поки ще все зміцніє, вляжеться, усталиться.

Німець уважно слухає, а я все вимагаю. Ich verlange.

Німець уважно слухає, киває. Нотує собі прізвище, просить повторити по літерах.

— Sie sind sicher, dass sie hier interniert ist, ja?

— Ja.

— Aber woher wissen Sie das eigentlich?..

— Ich weiß es ganz einfach.[76]

Ці слова чи інші, то ж неважливо, правда, Костоньку? Важливо, як ти на нього дивишся.

А німець переходить у контрнаступ.

— Wenn sie verhaftet wurde, dann bedeutet es, mein Herr, dass sie was angestellt hat. In welchem Verhältnis steht sie zu Ihnen? Sie haben in Warschau vor dem Krieg gewohnt, Sie sind nicht aus dem Reich, oder?[77]

Відбий, Костоньку, але ж у який бік мені це відбити? Чи далі вимагати і грати гостро, чи радше в інший бік — пошукати полюбовного рішення? Адже тобі подобається округле, тепле лице цього урядника в сірому мундирі, скромному мундирі зі скромною стрічкою Залізного Хреста на ґудзику, твій батько, Костоньку, мав таку саму, пам’ятаєш, пам’ятаю. Той, мабуть, теж за першу війну, бо за що ж іще, за цю ще дати не могли, хоча тобі вже дали інші хрести, а він ненабагато старший, ніж ти, Костоньку, може років на десять, тож, мабуть, думаєш собі, його мобілізували в 1918-му, правильно думаєш, бо так воно й було, а потім була звична історія таких солдатів, як ото він, фрайкорів, путч Каппа, Stahlhelm[78], темні