Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

Всю дорогу туди вона, перекрикуючи гучний двигун «Фольксвагена», повчала мене, що я маю робити, а що — ні, і щоб я, боронь Боже, не змусила її червоніти через мою «вавилонську» неотесаність. Її голос переривався, коли машина підстрибувала на вибоїнах, та вона продовжувала свою «науку»: мовляв, коли я ввійду в належний стан, то відчую позитивні вібрації — і тоді я посвястю себе боротьбі за звільнення чорношкірих від пригнощення, за свободу Африки і Його імператорської величності[204]. Або ж, можливо, я вже занадто зав’язла у злі, щоб мене могло полонити хоч щось позитивне, — бо істинний растафарі мусить почати з того, що розпалює в собі вогонь, вогонь глибоко всередині, вогонь, який не загасити склянкою води, і не можна пасивно чекати, поки він випарується з твоєї шкіри, як піт, а треба відкрити свій розум і випустити його назовні.

— Ти мені що, про печію? — пожартувала я, востаннє за вечір. Кіммі зиркнула не мене поглядом «я від тебе сподівалася більшого», який вона успадкувала чи перейняла від матері.

— Добре, що ти хоч одягнена як пристойна жінка, — відреагувала вона на найнудніший прикид, який я тільки змогла знайти: пурпурна спідниця аж до самих п’ят, що шарудить під час ходьби, і біла сорочка з напуском; капці (бо складно уявити, щоб растафаріанці прихильно сприймали жінок на високих підборах). Навіть не пригадаю, як це я погодилася їхати; здається, таки відмовлялася, але Кіммі поводилася так, наче в неї горить квота на число — як у тих хлопчиків-закликальників з університетських кампусів, у яких вид такий, наче вони бояться бути побитими різками, якщо не забезпечать певну кількість новобранців у день. Смішно, їй-бо. Коли ми приїхали на те зібрання на Гоуп-роуді, в будинок, який справляв враження, що перед ним свого часу батожили рабів, — два поверхи, всі з дерева, вікна від підлоги до стелі, величезна веранда, — Кіммі як заціпило. Всю дорогу туди вона й рота не стуляла, а щойно ми прибули, враз стала черницею з обітницею мовчання. Рас Трент був уже там і розмовляв з жінкою, перепрошую, з донькою, але більше усміхався, ніж говорив, погладжуючи бороду і схиляючи голову то направо, то наліво, тоді як його бесідниця (біла, але в растаманській шапці) стояла, зчепивши перед собою руки, і видавала з себе щось на зразок недолугої америкосовської версії фрази «я так-а ра-ада, що я ту-ут». Ну а я? Я так-а ра-а-да була спостерігати за тим, як зразково тримається Кіммі: як вона переминається з ноги на ногу, ніби не знає, пройтися їй туди-сюди, чи відійти, чи дочекатися, поки він зверне на неї увагу. І весь цей час мовчить. Усі жінки тут мовчали, крім тієї білої, що розмовляла з Трентом. Якби не надмір червоних, зелених і золотистих барв та ще джинсових спідниць, я б подумала, що мене оточують мусульманки.

У далекому закутку три жінки, освітлені відкритим полум’ям, готують на ньому якусь, здається, італійську їжу. Я скута, і маяк моєї уваги рухається лише синхронно з моєю головою, поводячи своїм променем туди-сюди. Нічого не можу з собою вдіяти: вже поглядаю на хлопців, а особливо на дівчат із моєї школи, які нібито вже відкрили в собі істинне світло растафаріанства (хоча вони тут, схоже, тільки задля того, аби дошкулити своїм батькам, що живуть у престижних районах). Тут відчувається так багато сексу в повітрі, що він може цілком опанувати чоловіком, який не користується дезодорантом, чи жінкою, що не бриє пахв і ніг.

Можливо, чоловічим втіленням істинного растафарі є мускусний бик, а жіночим — риба. Жінок тут багато, і всі вони весь час рухаються. Поступово я помічаю, що вони обслуговують чоловіків: подають їжу, присувають табурети, підносять воду, сірники для розкурювання «травички», знову їжу, наливають сік з великих бутлів. Посвистіть і звільніть від пригнощення мою дупу! Жила б я у вікторіанському романі, я б принаймні знайшла собі чоловіків, які знають, що таке пристойна стрижка.

Кіммі й далі стирчала біля мене, однак, як і раніше, не знаходила собі місця. Це була вже геть інша Кіммі, не та, яка, здавалося, сюди їхала тільки за тим, щоб демонструвати свою перевагу наді мною. Як-от зараз — зі своїм телефонним дзвінком, сім останніх хвилин якого я до пуття й не слухала (знаю про час, бо стежу за годинником над моїми дверима).

— ...Каналізувати емоційну енергію в бік конструктивних расових інтересів. Масова жертовність. Через освіту в науці, промисловості та вибудовування характеру, з акцентом на масову освіту і... і... Ти там хоч слухаєш, що я тобі кажу?

— Га? Що? Вибач, я тут муху намагаюсь прибити.

— Муху? Яка там погань лазить у тебе по ліжку?

— Я не в ліжку, Кіммі. І взагалі, чи можу я тепер тебе так називати? Рас Трент, напевно, вже встиг дати тобі якесь інше, не рабське, ім’я.

— Він, він кличе мене Маріама. Але це — тільки між мною, ним і тими, хто вільний.

— А-а.

— І ти, сестричко, в це число не входиш, поки не вирішиш здобути свободу.

— Так тепер ти вільна повернутися в Африку?

— Та певно що так. Ті також мені це сказав. Повернення в Африку — навіть не вузловий аспект філософії Ґарві.

«Вузловий аспект» — чути такі слова від Кіммі вкрай незвично. Та й від Раса Трента, власне, теж: він і слово «донька» пише як «дунка», бо так вимовляє. Дивно, їй дуже легко вдається мене роздратовувати, але стервозність, яка закипає в мені, чомусь незмінно застрягає десь у роті й назовні не виходить. Що довше Кіммі танцює навколо якогось питання, то сильніше воно, відчуваю, її ятрить.

— Ти дзвониш мені з якоїсь іншої теми, ніж історія, так, Кіммі?

— Про що ти взагалі? Я тобі кажу: революція насамперед починається вдома.

— Тобто не в ліжку?

— Це те саме.

Хочеться їй сказати, що я втомилася бути єдиною, кому вона може ось так нав’язати свою балачку. Справді. І раптом вона каже:

— Ти брудна, нікчемна лицемірка.

Нарешті.

— Прошу дуже?

— Ти, ти трахалась із ним?

— Ти це про що?

— Ти думала, ніхто тебе там не помітить? Як ти вештаєшся біля його будинку, наче якась фанатка?

— Я так