Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

— Я почну з тобою розмовляти одразу після того, як ти з’їси як мінімум тисячу калорій.　

А це було насправді не так уже й важко. Ми були єдиними, хто так пізно вечеряв. Та буфет був досі ще заповнений, із розрахунком на тих, хто працював допізна чи мав нічну зміну. З кухні їжу могли доставити в номер навіть посеред ночі, якщо виникала така потреба. Окрім супу, був ще, як завжди, свіжоспечений хліб і пиріжки з начинкою з білих грибів. А щойно колега П’єра приніс ще й тацю із телячою печенею.　

На мене наче щось найшло: я проковтнула суп, ум’яла два шматки хліба з печенею, пиріжок і, щоб бути певною, що я з’їла вказаний мінімум калорій, — ще шматок винно-яблучного пирога. Тоді я відкинулася назад і виклично подивилася на Бена.　

— А тепер?　

Він, звісно, не просто так спостерігав за мною, а й собі наминав. Хоча, либонь, не так жадібно, як я.　

— А тепер почекаємо, поки рівень цукру у твоїй крові прийде до норми, — сказав Бен. — І ти проженеш цю ідею фікс із викрадачем туди, де їй і місце, — у королівство фантазій. — Він підсунув до мене тарілку із заварними тістечками. — Перед цим я зустрів у ресторані Дона з батьками. Він чудово почувається. Навіть язика мені показав. Ти не думаєш, що він би розповів своїм батькам, якби його хтось викрав і приспав?　

— Не обов’язково. — Я крутила заварне тістечко в руках. Власне, я вже була сита. — Подрузі подруги кузини моєї подруги Делії підсипали в клубі наркотичне снодійне в джин-тонік. А коли вона прокинулася, то навіть не пам’ятала, що взагалі в тому клубі була.　

— Отже, викрадач підсипав Даші й Дону наркотик у їхній джин-тонік, але, коли вони заснули, він чомусь, на жаль, забув їх викрасти, — сухо зауважив Бен.　

Я не могла не усміхнутись.　

— Окей, — поступилася я. — Можливо, це повна дурня. Та хіба це мудро відкидати той варіант, що викрадач із Ґранд-готелю міг би бути тут?　

— До того ж, коли ти знаєш, що це пан Губер із кімнати 117?　

— Не дивись на мене так глузливо.　

— Це не глузування, а відчай, — запевнив Бен.　

— А тепер слухай уважно. Пан Губер, — вимовивши його ім’я, я намалювала в повітрі знак оклику, — не працює на Єгорових. Вони тут без охоронця! І тобі не здається підозрілим, що самотній чоловік зі зброєю під піджаком мешкає в кімнаті, сусідній до панорама-люксу? Там, де проживають зі своєю донькою найбагатші люди в цьому готелі, а може, і в цілому світі? Тільки не розказуй мені зараз, що це просто романтик, який приїхав потанцювати на новорічному балі.　

— Зброя під піджаком?　

— Так, запитай мсьє Роше. Йому ти точно повіриш.　

Бен на мить замовк, а я від перезбудження таки вкусила тістечко.　

— Ну добре, — нарешті мовив він. — Ми мусимо ближче придивитися до цього пана Губера. А те, що в нього є зброя, мсьє Роше мав би нам повідомити.　

— То ти мені тепер віриш?　

Він похитав головою.　

— Перед цим я, просто заради цікавості, поґуґлив про викрадача з Ґранд-готелю. І так, дійсно траплялися випадки викрадення дітей у готелях за останні тридцять років, та жодним чином не доведено, що кожного разу за цим стоїть той самий злочинець, як стверджував автор. Повідомлення преси дуже суперечливі, а про випадок із Ван Гогом, якого вимагали як викуп, я взагалі нічого не знайшов. Тож ні, я не вірю, що в історії автора трилерів є бодай крихта правди. І я взагалі не вірю, що цей одіозний викрадач перебуває тут, у готелі.　

— Але хто ж тоді цей пан Губер? Найманий убивця російського уряду? Таємний коханець Стелли Єгорової? Приватний детектив, що… впблл. — Бен запхав мені до рота заварне.　

— Чи могли б ми поговорити про щось інше, Фанні? Ще до того, як ти завелася з цими теоріями змови, я вважав тебе справді класною.　

Я скривджено на нього подивилася. Те, що він поставив мене в один ряд із типами, котрі стверджували, що в лави людства проникли представники рептилоїдної раси і що уряд розпилює літаком наркотики, які змінюють свідомість, було не дуже мило з його боку.　

— А я вже більше не хочу з тобою цілуватись, — ображено сказала я. Та забула, що в мене в роті досі ще було заварне, тож прозвучало радше щось таке: «Аивампбшвуулмббчдіілічнкншушщулалещідм», що Бен сприйняв, мабуть, за якусь таємну мову прихильників теорій змов. Проте гіршим було те, що я ненароком плюнула Бену на плече не таким уже й маленьким шматочком заварного. Я могла поклястися, що чула, як він шльопнувся йому на куртку.　

Від сорому я хотіла провалитися крізь землю.　

На моє щастя, саме в цей момент чимала компанія працівників нагодилась до нас із кухні. Коли в ресторані подають останній десерт, то принаймні кухарі й кухарки можуть уже йти відпочивати. І я використала цю нагоду для стратегічного та дещо боягузливого відступу.

20

Протягом наступного дня погода була такою ж бридкою, як і мій настрій. Сніг уже майже не падав, вітер послабшав і стало трішки тепліше. Зате готель огорнув густий туман. Та такий, що складалося враження, ніби ми жили в надокучливій хмарці, котра хотіла проникнути в готель крізь обертові двері. Може, для того щоб викрасти останні спогади про яскраву зелену барву трави чи ясно-блакитний колір неба.　

Коли паж Ніко не повернувся із прогулянки з собаками Мари Матеус, усі почали хвилюватися, що в тумані він міг із необачності занадто близько підійти до якогось провалля.　

Якщо вірити старому Стакі, то наводити блуд на безвинних у тумані було профільним заняттям невгамовних духів і демонів. Та проте Ніко відшукав саме старий Стакі, бо почув собачий гавкіт, коли йшов до стайні. Бідолашний паж стояв цілковито дезорієнтований у снігу, з глибоким переконанням, що відійшов від готелю надто далеко і приречений тепер замерзнути на самотині в глушині. Насправді ж він ходив колами і натрапив, навіть не підозрюючи того, на сніговий замет, під яким сховався напис «Ласкаво просимо до Шато Жанв’є».　

Звісно, що за такої погоди ми не наважувалися вийти з дітьми надвір, хоч Ґрейсі й запропонувала надягнути всім на шиї дзвіночки. Та після вчорашнього дня ми з Каролін не хотіли ризикувати й слідкували за дітьми із завзяттям сторожових псів. Особливо, звичайно ж, за Доном і Дашею. Навіть