Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

своїх людей, аби вони перевірили обличчя Александра Губера через нашу базу і звірили з інформацією про викрадення. Тоді б я взяла свої наручники і мою «беретту»… «беренетту»… чи як там називається мій пістолет, і заарештувала б того чоловіка. І тоді всі в «Замку у хмарах» могли б знову спокійно спати.　

— Щось не так, Фанні? — Трістан уважно на мене глянув. — Ти що, плакала?　

— Ні! — Я провела пальцем під оком. — Розтерлася туш?　

— Тепер так. — Він єхидно посміхнувся.　

Оскільки мені зараз було не до жартів, то я запитала:　

— Що ти робиш тут, у південному крилі? І сам-один, без своїх шанувальниць?　

— Ревнуєш? — Він змахнув уявне пасмо волосся зі свого гладенького чола бронзового відтінку. Його очі весело миготіли.

— О так, страшенно ревную, — сказала я. — Без тебе моє життя таке нудне. І геть не має сенсу.　

Трістан зітхнув.　

— Так, так, то були гарні часи, коли я був ще готельним злодієм, а ти як агент під прикриттям завжди виринала десь у правильний час у неправильному місці. Ми були суперкомандою — ти і я. Поки твій друг, син готельєра, не з’явився на обрії і все не зіпсував. Я почувався мерзенним снобом, що переслідує милу покоївку.　

У мене вирвався смішок:　

— Повір, я почувалася ще гірше — мерзенною покоївкою, що кидається на шию привабливим гостям.　

— А він ще й досі твій друг?　

Він сказав «бойфренд», а не «френд». Це змусило мене задуматися над відповіддю. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на терасі на даху й пережили разом кілька романтичних моментів, та ми, визнаю, не робили нічого такого, чого не роблять звичайні друзі.　

А те, що я постійно думаю про поцілунки, — не рахується.　

Що довше я вагалася, то зацікавленіше на мене дивився Трістан. Я вирішила радикально змінити тему.　

— Ти вже чув про викрадача з Ґранд-готелю? — запитала я.　

Трістан підвів брову.　

— Тобі що, вже набридли готельні злодії? Тепер це вже викрадач?　

— Та ні, чесно. — На сходах, окрім нас, нікого не було, та я все ж таки стишила голос. — Він справді існує, так говорить… ем-м… — Ні, автора трилерів сюди краще не втягувати. Це поверне всю історію у фіктивне й неправдоподібне русло. — Про це не просто говорять. Кожні кілька років він викрадає дітей у багатих батьків у п’ятизіркових готелях, а потім вимагає у них гроші й коштовні речі як викуп.　

Трістан виглядав лише помірно зацікавленим, тому я швидко додала:　

— І, можливо, чи навіть цілком напевне, він зараз тут, у готелі, планує нову атаку.　

Друга Трістанова брова теж помандрувала догори.　

— Так «можливо» чи «навіть цілком напевне»?　

Мене розсердило те, що в його міміці й голосі було стільки сумнівів.　

— Саме так, — вирвалося у мене. — На перший погляд може здатися, що бракує доказів. Але добра агентка завжди прислухається до своїх інстинктів. Навіть якщо вона взагалі не агентка. А мій інстинкт мені говорить…　

Кроки на сходах змусили мене завмерти. Це був Бен, що виринув якраз за Трістаном.　

— Ну клас, — сказав він, коли побачив нас.　

Трістан зітхнув.　

— Ага, ну клас. А в тебе справді ідеально відточене відчуття часової синхронізації, сину готельєра.　

— Ось де ти, Бене, — швидко сказала я. У жодному разі мені не хотілося загострювати ситуацію. — Я саме спускалася. Бувай, Трістане, було приємно тебе побачити.　

— Так, суперприємно. — Бен похмуро дивився на Трістана.　

Трістан витріщився у відповідь, при цьому він геть нахабно посміхався. Я прослизнула повз них обох сходами донизу.　

— Це що означає, Фанні? Що ти хочеш залишити мене сам на сам із цією вибухонебезпечною інформацією? — крикнув Трістан мені вслід.　

— Так! У будь-якому разі вона надсекретна.　

Я більше не оберталася. Нехай хоч до дірок себе продивляться! Та через кілька секунд я почула, що Бен біжить сходами слідом за мною.　

— Про що ви говорили? — поцікавився він, наздогнавши мене. — І, до речі, я ненавиджу, як він вимовляє твоє ім’я. Так, ніби він той єдиний, хто його знає. Що за вибухонебезпечну інформацію він мав на увазі?　

— Ти що, не чув? Це надсекретно. Куди ми йдемо? На кухню? Який суп дня сьогодні? Я сподіваюся, мінестроне. Востаннє він був просто божественний.

Навіть коли П’єр вважає, що туди входять усі овочі, які слід було викинути. Окрім того, якщо я негайно чогось не з’їм, то напевно помру. У мене вже якісь мушки перед очима літають. Пробач, до речі, що спізнилася, — я заснула. Ти правду казав: мені справді потрібен вільний вечір. Звісно, мені приємніше було б прийняти гарячий душ, а не холодний. Зате це має покращити мій кровообіг і…　

— …що мені зробити, щоб ти припинила говорити? — перервав мене Бен.　

Якщо взагалі в природі існував ідеальний момент, щоб сказати: «Поцілуй мене!», то він був саме зараз. Ми вже зійшли на перший поверх і проходили тепер через мало освітлений бальний зал, який був непоганим місцем для першого поцілунку. У цьому Делія зі мною погодилася б. Та саме коли я зібралася щось сказати, звідкись виринув пан Губер, він же викрадач із Ґранд-готелю.　

Мені коштувало неабияких зусиль не заверещати і продовжувати йти далі, ніби нічого не трапилося, хоч мені й підкошувалися коліна. Моє обличчя раптом наче закам’яніло. І це перешкодило мені, на жаль, зробити байдужу міну.　

Проте пан Губер не звернув на мене жодної уваги. Він проходив попри нас, струшуючи сніг із плечей свого пальта.　

— Доброго вечора, — привітався Бен, а пан Губер йому кивнув.　

Я зачекала, поки ми минемо двостулкові скляні двері, котрі відділяли бальний зал від фойє.　

— Це був він, — випалила я. І це, на жаль, повернуло весь вечір у зовсім інше русло, аніж «поцілуй мене!».　

— Хто? — Бен схилився, підняв вішак і повісив його на місце. При цьому він погладив мою руку. Гардероб, розташований прямо біля входу в бальний зал, містився у ніші, облицьованій оксамитом. У ній, окрім сорока порожніх вішаків, які завжди перераховували, була також картина молодої дами із пишно зібраним догори волоссям та пихатим і водночас докірливим виразом обличчя. Я звала її «розчарована гардеробниця», бо вішаки завжди були порожні. Та проте панна Мюллер щотижня давала розпорядження протирати оксамитову оббивку згори донизу й раму картини від порохів. Можливо, на час балу гардероб знову наповниться одягом. А моя дурна відповідь на Бенове запитання, на жаль, позбавила гардероб нагоди стати кулісами для першого поцілунку.　

— Викрадач із Гранд-готелю, — відповіла я.　

І це призвело до того, що решту вечора він поводився зі мною, як із психічно неврівноваженою людиною. Він мовчки повів мене