Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

що її праця була немарною: совєти вигнані з її землі. Але все це відбувалося якось поза її життям, було тлом, на якому відбувалося найважливіше: хвороба Славуні та боротьба за її одужання. Марія на вулицю не виходила кілька днів і досі не знала, що у Стасові утворена поліція, у яку записалося до десятка односельців. Серед натовпу вона побачила Назара Глинського. Як завжди, біля нього, як вірний зброєносець, крутився Микола Лисевич.

— Куди ви зібралися? — запитала Марія, підходячи до Назара.

— Та зараз до Кулинців жидів та комуняків повеземо.

— До Кулинців?! — зраділа Марія, навіть не подумавши, навіщо туди везуть заарештованих односельців, бо гурбувалася лише про своє: якомога хутчіш добратися до Тернополя, а добратися до Кулинців — це майже половина справи, — Назаре, ти візьмеш мене зі собою? Мені треба добратися до Тернополя! Ліки мені потрібні, розумієш? Донька хвора…

— Маріє, у чому справа? — почувся голос.

Вона рвучко обернулася. З будинку вийшов Пан Коцький. На поясі у нього висіла кобура з пістолетом, а за плечима стирчало дуло гвинтівки.

— Щось тебе стало не видно, наче десь поділася… Що трапилося?

— Так, вуйку, трапилося. В мене доня захворіла, ото йду до Тернополя, по ліки. Може, візьмете мене до Кулинців?

— А… Ось воно що… А я збирався когось до тебе послати, взнати, у чому справа, але ж закрутився та й забув. Авжеж візьмемо… Завантажимось та й поїдемо…

У цей час з будинку почали виводити заарештованих. Першим вели колишнього голову сільради Мирослава Зенюка. За ним, кульгаючи на ліву ногу, мабуть, поранену при арешті, йшов Моня Кацман. При советах його крамницю, у якій торгував харчами, націоналізували, але з хати не вигнали, мабуть, Мирослав Зенюк отримав доброго хабара! І ось зараз їх ведуть разом… За Монею йшла його дружина, ведучи за руку дванадцятирічного сина. Ще вели директора сільської початкової школи Івана Локтева. Він приїхав до села наприкінці сорокового року і навіть не встиг перевезти дружину. Все жалівся, що сільрада не може створити для нього належних умов, і він ніяк не може забрати її до себе. На щастя, так і не створили тих умов а то, напевне, йшла б зараз дружина поряд з ним… За директором ішов уповноважений із сінозаготівлі Гриць Протинин, ще кілька євреїв, які жили у селі… Усі вони були похмурі, бо нічого доброго від цього арешту не чекали.

— Ага… Доплигалися! Зайчики… — вишкірив зуби Микола Лисевич, — без вас повітря чистіше буде! У!.. — він підбіг і копнув Моню Кацмана, — жидяра…

Ніхто нічого йому не сказав, але від того, що він так повівся з безпорадною людиною, усім стало ніяково. Марія відвернулася, Назар зайнявся своєю гвинтівкою, станичний скривив губи.

— Ой, горе мені горе… — застогнав Моня, його жінка пригорнула до себе сина, закрила йому долонею очі й лише хлюпала носом.

— Плач, плач… — знущався далі Лисевич, — це тобі не в крамниці гроші рахувати! Начувайся, гадюко… А ти чого баньки вилупив? Зараз тобі вже ніхто м’яса не відріже! — і влупив прикладом Зенюка проміж лопаток!

— За що?! — крикнув від несподіванки колишній голова.

— За все! — і ще раз…

— Миколо, припини! — нарешті видушив Назар.

— А що? — не вгамовувався Лисевич, — мало з нас цей пес смердючий крови випив? І жиди ще ці…

— Припини! — неголосно, але владно кинув пічник, — люди дивляться!

— А хай знають, хто зараз влада!

— Разве власть так поступает? Это беззаконие… — почав Локтев.

— Ну ось, і про закони згадали! Нарешті… — здивувався Назар, — слава тобі Боже! А ви їх дуже дотримувалися? Мало народу до Сибіру доправили? Та на той світ? От зараз до них у гості й поїдеш! Мовчи вже, наволоч!

Незважаючи на вранішній час, біля заарештованих почали збиратися односельці, посипалися питання: кого, за що та куди…

— Вантажте вже… — поквапив поліцаїв станичний.

Особливого співчуття від односельців арештовані не дочекались: ані москалів, ані євреїв тут не любили. Наказала нова влада привезти їх до Кулинців, отже, так треба. Тим часом поліцейські усім арештантам зв’язали руки за спиною, щоб по дорозі не повтікали, розсадили на вози і валка нарешті рушила.

Марія раділа удачі. Бодай половину дороги проїде під надійним захистом, збереже сили та час. На возі, на якому вона їхала, неголосно рипіло та мотилялося колесо, залишаючи хвилясту лінію на дорожній куряві. Поруч з Марією щось бубоніла Сара Кацман, мабуть, молитви своєму єврейському богові. А що їй ще залишалося? У Моні наливався синець під оком, а Йося приліпився до матері і боявся відірватися бодай на мить. Мати завжди його захищала, навіть батько її слухався коли мова йшла про покарання сина за якусь шкоду, тож хто захистить зараз, як не вона?

— Мамо, а куди нас везуть? І навіщо?

— А ти поспи, Йосю, ось так… Вмощуй голівку на мої коліна та поспи… Шлях тривалий, часу достатньо… Поспи, синку, поспи… — і тихенько заспівала колискову на своїй мові.

Складна вона, єврейська мова, донесена до двадцятого століття з давніх давен. І вбивали євреїв, і гонили їх в усі

часи та в усіх народах, а не відреклися вони від своєї мови, зберегли… І колискову, протяжну і тужливу, яку, мабуть, співали тисячу років, а може, й більше. Тому зараз наспівувала Сара своєму Йосі на цій самій, незрозумілій Марії, мові.

Марія кидала оком на хлопчика і думала, як неправильно влаштований цей світ:

«Ось везуть невідомо куди… Та ні, відомо! Не бреши вже самій собі! У Кулинці їх везуть! І не задля того, щоб пригостити цукерками! І вся провина цього малого лише в тому, що він народився євреєм! Не українцем, не росіянином, а євреєм… І тому він не має права на життя! І не захистити його ніяк! А воно ще таке мале, але очі вже тужливі, тужливі… А в Славусі? Які оченята у неї? Заплющені, бо сил немає дивитися на білий світ! Ні! Свою доню вона нікому не дасть скривдити! Очі видряпає, а не дасть! Бо вона сильна! А Сара? Вона ж, мабуть, теж вважала себе за сильну? І ось везуть… На возі, під яким хитається та рипить колесо…»

У Кулинцях Марія швиденько подякувала хлопцям і пішла уздовж дороги на Тернопіль. Вона не бачила, як на ґанок будинку, де розташувалася Кулинецька поліція, вийшов німецький офіцер, пан обер-лейтенант Штольц. Послужливий перекладач почав пояснювати йому, заглядаючи у папірці, надані станичним, хто є хто серед стасівських арештантів.

— Та що тут дивитися! — затараторив Федько Гірка, — жиди та комуняки! Пане офіцер, дозвольте, я їх просто тут, га?

Він пересмикнув затвор