Читати книгу - "Замирення"

— Ганьба! Враховуючи, що ти щира дівчинка.

— Я знаю, еге? Та мені пора йти. Мама скоро приїде на машині. Ми поїдемо до міста зустрітися з моїм татом.

— О, то він забере тебе на канікули? Так от що це за день.

Ставок-калюжку знову затьмарила тінь, і все, що він зміг розгледіти, були двоє облич, які вдивлялися у воду. Він міг би бути схожим на її батька, чи не так? А чи занадто старий для цього? Але такі думки — вияв слабкості.

— Цього разу — довше, — сказала вона, явно невдоволено. — Мама хоче, аби я там пробула принаймні місяців зо два. Бо вона втратила другу роботу, і їй треба знайти якусь іншу. Але це тільки на вісім тижнів. Чи, може, на шістдесят днів.

Він подивився на неї та побачив серйозний вираз обличчя. Два місяці. Це буде нестерпно довго.

— Ти там як слід повеселишся. Коли ти повернешся, то оціниш те місце ще більше.

— Я й зараз його ціную. Але там не буде весело. Татова подруга — сука.

— Не вживай цього слова.

— Пробач. Але вона справді така.

— Хіба твоя мама так казала?

— Ні. Я сама до цього дійшла. Це було неважко.

— Добре, постарайся знайти з нею спільну мову, — сказав Сол, вичерпавши всі поради, які може надати доглядач маяка. — Це ж тимчасово.

— Авжеж. А тоді я повернуся. Допоможи мені: схоже, мама вже тут. — Він не чув машини, але це було неважливо.

Він узяв її за руку, підтягнув до себе й притримав, щоб дівчинка сперлася на нього і встала. Вона стояла навпроти, балансуючи на камінні. Тоді поклала йому руку на плече й сказала:

— Бувай, Соле. Збережи цей ставочок для мене.

— Я поставлю тут знак. — Він спробував усміхнутися.

Вона кивнула головою, а потім зникла, пробираючись поміж скель, ніби який зух-одчайдух — і майнула геть, зникаючи за обрієм.

Піддавшись почуттю-поштовху, він миттєво крутнувся й гукнув:

— Гей, Ґлоріє! — поки ще вона не відбігла надто далеко й могла розчути.

Вона озирнулася, тримаючи рівновагу завдяки витягнутим рукам, і чекала що ще Сол їй скаже.

— Не забувай мене! І бережи себе! — Він спробував крикнути це недбалим тоном, — аби просто сказати. Але так у нього не вийшло.

Дівчинка кивнула головою, помахала рукою і щось відповіла, — а що саме, він не розчув, — а тоді гайнула понад маяковим моріжком і, оббігши споруду, зникла.

Унизу риба заковтувала пащею маленького червоного крабика, який пручався ліниво, наче медитуючи, — от ніби насправді й не хотів звільнитися.

16. ЖАР-ПТАХА

Маяк поставав із туману, ніби віддзеркалення самого себе, пляж був сірий і холодний, а ще — збурений носом човна, покинутого на мілині, пісок. Хвилі набігали маленькими вихорцями, наполовину закручуючись — наче піна неправильних питань. Маяк не був таким у спогадах Жар-птахи: його стіни знищив огонь. Фарба вигоріла аж до самого верху, де всередині валялися, розбиті й згаслі, об’єктиви, прожектори, лінзи. Вогонь дійшов і до вікон у прольотах, і це поєднання битого скла та всієї решти — талісманів, залишених тут людьми за стільки років, — надавало маякові якогось шаманського колориту. Тепер це було тільки знаком, який не світив, — орієнтиром для їхнього човна, найпростішою з функцій, одним із завдань, нездійсненних, — це робило маяк нікому не потрібним, ніким не використовуваним. Він перетворився на вузький, повний примар редут.

— Спалений за наказом начальника прикордоння, — сказала Ґрейс. — Спалений, бо вони цього не розуміли… і журнали теж попалили.

Але Жар-птаха вловила вагання у голосі Ґрейс, начебто вона не надто точно повідомила, що насправді сталося всередині маяка: які там коїлися масові кровопролиття, хитрощі та брехні… А який докладний міг бути звіт про те, що відбулося з ними з боку моря!

Усе, що Ґрейс могла запропонувати, — це локалізувати патологію — породження жовтогарячих прапорців. Дії начальниці прикордоння: каталогізувати все, що було їй невідомо. Може, вона намагалася відокремити реальне від уявного. Якщо так, то начальниця зазнала фіаско. Навіть звичайні чортополохи дуже помітні, й їх позначено мітками. Якби було більше часу, командирка могла б позначити мітками цілий безкраїй світ.

У Жар-птахи з’явилося видіння, що журнали невразливі до полум’я, що вони є досі там, відновлені, й тепер треба зайти туди, підійти до ліхтарної кімнати, відсунути люк і подивитися туди, як це була зробила біологиня безліч років тому. Чи віддзеркалить світло їхні думки від цих заморожених звітів, чи змішає їхні думки, чи назавжди заманить до пастки? Чи нині там просто гора попелу? Жар-птаха не хотіла цього дізнатися.

Було вже пізно. Вони покинули острів рано-вранці, у більшому човні, а Ґрейс зникла з поля зору за пірсом. Біологиня так і не з’явилася, хоча Керманич обшукував ці води з якоюсь нервовою тривогою. Жар-птаха відчула б її появу задовго до того, як виникла б хоч яка небезпека. Вона не могла сказати йому, заради нього самого, про те, що океани, якими пропливала біологиня, були ширші та глибші, аніж той, який привів їх до маяка.

Вони попленталися до маяка, тримаючись стежки, яка мінімізувала можливість потрапити під снайперський вогонь згори. Ґрейс вірила, що всі тут вимерли, або всі давно рушили далі, але ж тут завжди був шанс. Нічого не з’являлося з боку моря, ні примарного, ні якогось іншого. Істоти виходять з моря, істоти, схожі на біологиню, але не такі добрі.

Вийшовши за межу дюн, вони дісталися рівнинної землі поруч маяка, знайшовши його без пригод і затримавшись лише на краю зарослої дикими травами галявини біля споруди. Там росли кропива, бур’яни і буйно закучерявлені батоги ожини й смородини: для мандрівників та гущавина була колюча, зате ж який це природний прихисток для волових очок і горобців, що пурхали поміж кущами, і їхня весела співанка контрастувала з тьмяним освітленням похмурого дня. Скрізь вирослий чортополох нагадував Жар-птасі якісь природні мікрофони, а клейкі склепіння суцвіть чи не приймали і передавали звук — замість розсівати своє насіння?

Розбиті двері зяяли, зустріли їх мороком, а сіре небо згори мерехтіло, подекуди навіть коливалося, що ще дужче нервувало Керманича. Він не міг устояти на місці й від Жар-птахи та Ґрейс сподівався, що ті не стовбичитимуть непорушно. Жар-птаха могла розрізняти сяйво, яке спалахувало у ньому, наче ореол загострених ножів, і цікавилася подумки, чи лишиться він усе одно собою, коли вони досягнуть вежі. Мабуть, зможе, якщо це небо не розкрається нічим непередбаченим.

— Немає сенсу підійматися туди, — сказала