Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

Він помовчав. Локвуд, що тим часом ганяв родзинку довгим пальцем по тарілці, лагідно всміхнувся:

— Ніч обіцяє видатися дуже цікавою, сер.

Ферфекс реготнув:

— Оце так витримка! Гаразд, тепер щодо правил. Коли смеркне, вас замкнуть тут, але парадний вхід залишиться відчиненим — на той випадок, якщо вам знадобиться покинути замок. До того ж на кожному поверсі є залізні двері, що ведуть до моїх кімнат у східному крилі. Їх теж замкнуть, та в разі надзвичайної потреби ви можете гучно постукати, й тоді до вас прийдуть на допомогу. Через активність привидів електрика в західному крилі не працює, але у вестибюлі ми поставимо телефон, що з’єднає вас із вартівнею Старкінса. Усі внутрішні двері в крилі будуть відімкнені, тож можете ходити собі, куди схочете. За одним винятком... — Він поплескав долонею по кишені піджака. — Для цього винятку в мене тут є ключ, і ви скоро його одержите. Є ще якісь запитання?

— Було б добре, сер, якби ви показали нам місця, де привидів найбільше, — спокійно попросив Локвуд. — Якщо ви, звичайно, маєте час...

— Так. Так, авжеж... Старкінсе!— несподівано гучно гаркнув старий; з вестибюлю негайно з’явився сторож, заламуючи кощаві руки. — Візьми Бориса й Карла, нехай вони займуться телефоном. А я тим часом проведу пана Локвуда замком... Він хороший служник, — провадив Ферфекс, коли сторож подався геть, — тільки в біса боягузливий. Надвечір сюди його нічим не заманиш — навіть якщо сонце ще не зайшло. Можливо, тому він і залишився дотепер живий... Що ж, ходімо.

Він провів нас вестибюлем до арки. За нею виявилась квадратна кімната, застелена килимом, з рядами книжкових полиць по стінах; у дальшому її кінці видніли міцні металеві двері. Бридкі сучасні залізні стільці, оббиті шкірою, стояли біля кількох столиків для читання. Одну стіну майже суціль укривала велика колекція фотографій у рямцях — часом кольорових, та здебільшого чорно-білих. На найбільшому знімку, що висів на почесному місці, ми побачили серйозного молодика в камзолі й вузьких штанях, який дивився на запліснявілий череп.

Локвуд зацікавлено поглянув на фотографію:

— Пробачте, сер... Це ви?

Ферфекс кивнув:

— Так, це я. Замолоду я грав Гамлета. Взагалі я переграв багато шекспірівських ролей, але Принц Данський — мій улюбленець. «Бути чи не бути?» — герой на роздоріжжі між життям і смертю... Це бібліотека, де я проводжу більшу частину свого часу, коли приїжджаю сюди. Мої попередники не дуже зналися на книжках, тому я привіз до замку власну книгозбірню. Звідси один крок до моїх кімнату правому крилі, а залізні меблі — виготовлені, до речі, на моїх власних заводах, — відганяють привидів.

— Як на мене, дуже затишна кімната, — зауважив Локвуд.

— Вам не варто тут затримуватись, — мовив Ферфекс, ведучи нас до вестибюлю, де Старкінс саме розміщував на столику, біля мальованої вази, чорний старомодний телефон. — Джерело, безперечно, знаходиться в найстарішій частині замку. Десь у вестибюлі, Довгій Галереї чи, радше за все, нагорі... Агов, обережно! — гукнув він двом лакеям, що тягли телефонний дріт до столика. — Це ваза доби династії Хань! Знаєте, скільки вона коштує!?

Поки Ферфекс картав лакеїв, я подалася вестибюлем в інший бік і прислухалася своїм внутрішнім вухом, проте почула лише власне серце — воно несамовито билось у мовчазному чеканні. Попереду мене височіли великі кам’яні сходи, що вели нагору, в темряву. Перила були оздоблені зображеннями якихось химерних істот із рогами та лускою: кожна з них підтримувала пазурами невеличкий постамент.

— Ти щось чуєш? — пробурмотів Джордж, який вирушив слідом за мною.

— Ні. Схоже, що Джерело чимось накрите або завішене.

— Бачу, що вас зацікавили славетні Сходи, що кричать! — Ферфекс нарешті повернувся до нас. — На отих постаментах, що в пазурах різьблених драконів, Червоний Герцог виставляв черепи вбитих ним дівчат — якщо, звичайно, ці історії кажуть правду. Щоправда, цієї ночі ви самі зможете це виявити. Сподіваюся, що вам — заради вашого ж добра! — не доведеться почути крик цих сходів.

Він помалу рушив угору, стукаючи ціпком по кам’яних сходинах. Ми мовчки подалися за ним, не звертаючи уваги одне на одного, силкуючись зосередити свої чуття на нашій меті. Я поклала руку на перила, ловлячи своїм розумом сліди потойбічної сили і увесь час прислуховуючись.

Ми проминули вікно — чотири мляві постаті в останніх промінцях надвечірнього сонця — і дісталися другого поверху. Тут темно-вишневий килим і оксамитові червоні шпалери поглинали всі звуки. Повітря заполонила дивна мішанина запахів — від свіжих тропічних квітів до гнилизни. Довгий широкий коридор — як я пам’ятала з Джорджевих планів — вів зі сходу на захід, уздовж усього будинку. Обабіч ішли ряди напівпрочинених дверей: за ними було видно темні старовинні меблі, картини, дзеркала у важких золотих рамах...

Ферфекс, проминаючи всі ці кімнати, прямував уперед — на захід. Нарешті коридор закінчився замкненими дверима.

Господар зупинився. Чи то від довгого підйому сходами, чи від задушливого повітря він помітно захекався.

— За цими дверима, — нарешті промовив він, — те саме місце, про яке я розповідав вам. Червона Кімната.

Замкнені міцні дерев’яні двері нічим не відрізнялись від решти дверей, які ми щойно проминули, — хіба що знаком: грубо видряпаним скісним хрестом на середній дошці. Одна лінія хреста була коротша за другу; видно було, що його видряпали гарячково, з люттю, глибоко продерши дошку.

Ферфекс міцніше сперся ціпком об підлогу:

— Пане Локвуде, зверніть на цю кімнату особливу увагу. Це небезпечне місце, тому двері сюди постійно замкнено. Як я вже казав, у мене є ключ від неї: зараз я передам його вам.

Старий ще довго молов язиком, порпаючись у кишенях. Нарешті він знайшов ключ — маленький, золотий, на темно-червоній стрічці. Локвуд спокійно взяв його.

— Я переконаний, що Джерело тут, — провадив Ферфекс. — А ви вже самі вирішуйте, чи вірити мені, чи ні. Вам не треба заходити сюди негайно — це я залишаю на ваш розсуд. Сподіваюсь, ви вже відчуваєте тут...

Не пам’ятаю, що він там казав іще. Я щосили намагалася приглушити ледь чутний, але наполегливий хор голосів, що несподівано обірвав тишу. Голоси лунали так близько, що це мені аж ніяк не подобалось. Я помітила, як зблідло Локвудове обличчя, а Джордж позеленів так, ніби його занудило, й підняв комір, немовби відчувши холод.

* * *

Унизу,