Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

Але ткач і кум мужньо відстояли мішок і примусили її податися назад. Не встигли вони опам’ятатись, як вона вискочила в сіни вже з коцюбою в руках. Проворно луснула коцюбою чоловіка по руках, ткача по спині і вже стояла біля мішка.

— Як же це ми допустили її? — сказав ткач, опам’ятавшись.

— Еге, як ми допустили! а чого ти допустив? — сказав спокійно кум.

— У вас коцюба, видно, залізна! — сказав після недовгої мовчанки ткач, чухаючи спину. — Моя жінка купила того року на ярмарку коцюбу; дала півкопи, але та нічого… не боляче…

Тим часом переможниця-жінка, поставивши на долівку каганець, розв’язала мішок і заглянула в нього.

Та, мабуть, старечі її очі, що так добре побачили мішок, цього разу помилились.

— Е, та тут лежить цілий кабан! — скрикнула вона, сплеснувши з радості в долоні.

— Кабан! чуєш, цілий кабан! — штовхав ткач кума. — А все ти винен!

— Що ж робити? — промовив, знизуючи плечима, кум.

— Як що? чого ми стоїмо? відберімо мішок! ну, починай!

— Іди геть! геть! це наш кабан! — кричав виступаючи ткач.

— Геть, геть, чортова бабо! це не твоє добро! — казав наближаючись кум.

Жінка взялася знову за коцюбу, але Чуб у цей час виліз з мішка й став посеред сіней, потягаючись, як людина, що тільки-но прокинулася після довгого сну.

Кумова жінка скрикнула, вдаривши об поли руками, і всі мимоволі пороззявляли роти.

— Що ж вона, дурна, каже: кабан! це не кабан! — сказав кум, вирячивши очі.

— Бач, якого чоловіка кинуло в мішок! — сказав ткач, задкуючи з переляку. — Що хоч кажи, хоч лусни, а не обійшлося без нечистої сили. Він же не пролізе в вікно!

— Це кум! — скрикнув, придивившись, кум.

— А ти ж думав хто? — сказав Чуб, посміхаючись. — Що, гарну я втяв з вами штуку? а ви, мабуть, хотіли мене з’їсти замість свинини. Стривайте ж, я вас потішу: в мішку лежить ще щось, коли не кабан, то, мабуть, порося чи інша живність. Підо мною безперестанку щось ворушилось.

Ткач та кум кинулись до мішка, господиня дому вчепилася з другого боку, і бійка зчинилася б знову, якби дяк сам, побачивши тепер, що нема куди дітись, не видряпався з мішка.

Кумова жінка, остовпівши, випустила з рук ногу, за яку почала була тягти дяка з мішка.

— Ось і другий ще! — скрикнув злякано ткач, — чорт знає, як повелось на світі… голова обертом іде… не ковбаси й паляниці, а людей кидають у мішки!

— Це дяк! — промовив здивований більше від усіх Чуб. — От тобі й маєш! от так Солоха! посадовити в мішок… Тож-то, я бачу, в неї повна хата мішків… Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку сиділо по два чоловіки. А я думав, що вона тільки мені самому… от тобі й Солоха!

Дівчата трохи здивувались, не знайшовши одного мішка.

— Нічого робити, буде з нас і цього, — щебетала Оксана.

Всі гуртом узялися до мішка й поклали його на санки.

Голова вирішив мовчати, міркуючи: коли він закричить, щоб його випустили й розв’язали мішок — дурні дівчата розбіжаться; подумають, що в мішку сидить диявол, і він залишиться на вулиці, може, й до завтра.

Дівчата тим часом, дружно взявшись за руки, помчали, як вихор, з санками по скрипучому снігу. Багато які з них, пустуючи, сідали на санки; інші вилазили навіть на самого голову. Голова вирішив перетерпіти все. Нарешті приїхали, відчинили навстіж сінешні й хатні двері і з реготом утягли мішок.

— Подивимось, що тут лежить, — закричали всі, кинувшись розв’язувати.

Тут гикавка, що не переставала мучити голову весь час, коли він сидів у мішку, так посилилась, що він почав гикати та кашляти на все горло.

— Ой, тут сидить хтось! — закричали всі і з переляку кинулись геть у двері.

— Що за чорт! куди це вас несе, мов очманілих? — сказав, входячи в двері, Чуб.

— Ой, тату! — промовила Оксана. — У мішку сидить хтось.

— В мішку? де ви взяли цей мішок?

— Коваль кинув його серед дороги, — сказали всі враз.

«Ну, так: хіба ж не казав я», — подумав собі Чуб.

— Чого ж ви злякалися? подивимось: ану, чоловіче, прошу не прогніватися, що не називаємо на ім’я та по батькові, вилазь з мішка!

Голова виліз.

— Ой! — скрикнули дівчата.

— І голова вліз туди ж, — казав сам до себе вражений Чуб, оглядаючи його з голови до ніг. — Он як!.. Е!.. — більше він нічого не міг сказати.

Голова й сам був не менше збентежений і не знав, що почати.

— Мабуть, надворі холодно? — сказав він, звертаючись до Чуба.

— Морозець є, — відповів Чуб. — А дозволь спитати тебе, чим ти мастиш собі чоботи, смальцем чи дьогтем?

Він хотів не те сказати, він хотів спитати: «Як ти, голово, вліз у цей мішок?» — але сам не розумів, як вимовив зовсім інше.

— Дьогтем краще! — сказав голова. — Ну, бувай здоров, Чубе! —