Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Тож США були імперією нового типу, де політичний вплив та економічна могутність, а не контроль територій, були найважливішим і вирішальним засобом здійснювати владу[322]. Це лише один приклад того, як прості, формальні терміни можуть приховувати глибокі й комплексні історичні процеси та взаємозв’язки.

Міжнародна система економічної допомоги, що її США вдалося інституціоналізувати в ООН та Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), являла собою, на думку багатьох, суттєвий крок уперед. У дусі антиколоніалізму вона була покликана замінити колоніальне зловживання владою, європейський патерналізм і воліла «нести цивілізації» та поширювати «західні цінності» на засадах рівності, співпраці й універсальних цінностей. Незабаром ОЕСР, заснована передусім для втілення плану Маршалла, стала головною інституцією, яка організовувала всю західну систему міжнародної економічної допомоги, безумовно, під контролем США. Насправді лише за кілька років США — завдяки економічній і військовій моці та міжнародній системі економічної допомоги як ідеологічній основі — вдалося встановити новий світовий порядок під своїм проводом і за власною візією.

Допомога розвитковим країнам і її система — це одна зі сфер, у яких найлегше помітити новизну й інноваційність американської імперії проти колишніх імперій. У ширшій перспективі, зосереджуючись на відносинах Заходу та європейських держав із неєвропейськими, систему міжнародної економічної допомоги можна розглядати як наcтупницю колоніальної системи, але також і як частину світового порядку американської імперії. Новий спосіб організації відносин між найпотужнішими, найбагатшими й найбіднішими країнами на планеті мав чимало рис колоніальної системи, але водночас він був радикально інакший.

Якщо колоніалізм ґрунтувався на ідеях про те, що Європа розвинула особливі цивілізаційні цінності, які варто поширювати на решту світу через їхню вищість, то міжнародна система економічної допомоги ґрунтувалася на ідеї про те, що розвиток — це нормальний стан суспільства і всі суспільства хотіли та могли розвиватися. Так, стратегію вдосконалення сформулювали як універсальну стратегію розвитку, за якою могло б розвинутися будь-яке суспільство й у якій усі суспільства прагнутимуть до одних, універсальних цілей.

Ліндон Джонсон очолив США, коли країні вдалося залучити всіх інших країн — членів ОЕСР до організації американської державної співпраці для розвитку. Той самий чоловік, який розпалив війни в Індокитаї, риторикою недалеко пішов від Кеннеді:

«Будь-яку людину й будь-яку націю, що воліє миру, ненавидить війну й готова благородно боротися проти голоду, хвороб і нужди, США підтримають, йтимуть пліч-о-пліч аж до самої перемоги».

Заявленою метою нової міжнародної системи була співпраця, спільні рішення, спільні цінності й спільні цілі. Так виник глобальний порядок, у якому політичні еліти колишніх колоній співпрацювали з раніше колоніальними державами під проводом США, щоб розвинути решту світу за взірцем Заходу.

Крім цього, американський капіталізм створив сучасне суспільство (масового) споживання, яке вважали за найвищий щабель розвитку. Таке суспільство, разом із попкультурою, завоювало hearts and minds світу. Утома від війни серед людей поступово зникла, а в їхніх руках опинилися брендові сумки, на ногах — джинси, а самі вони сиділи в кінозалах, дивлячись голлівудські фільми, або слухали Елвіса та Луї Армстронґа. Усі погляди були скеровані на США, молодь на Заході орієнтувалася на США, і чимраз більше людей хотіли, щоб на них вплинула американська культура. Так, США стали вкрай нетиповою імперією, яку, мабуть, найкраще описує вислів an Empire by affection (імперія, близька серцю).

Водночас США й далі вели політику з позиції сили, воюючи — спершу в Кореї, відтак у В’єтнамі, Лаосі та Камбоджі і в останні десятиліття в Іраку, Афганістані, Лівії, Сомалі та Сирії, а також підтримуючи перевороти й військові диктатури в багатьох країнах. США змусили країни торгувати так, щоб це не суперечило економічним інтересам Вашингтона. Коротко кажучи, США діяли як наддержава й пожинали з цієї позиції якомога більше плодів.

Чимало книжок та фахівців прогнозують розвал, колапс або «занепад» США в найближчі десятиліття[323]. Зокрема, після війни у В’єтнамі розмови про майбутню смерть імперіалізму США почали лунати гучніше, що було спричинено антиамериканськими повстаннями в усьому світі, збільшенням внутрішньої напруженості та соціальної нерівності, конфліктами між етнічними групами, зовнішнім боргом, проблемами в секторі освіти й незабаром украй помітним дефіцитом торговельного балансу. Позитивна динаміка, помітна від часів Громадянської війни в середині ХІХ століття, тепер щезла. Виробництво й торгівля США стали менш прибутковими, експорт товарів сільського господарства та інших товарів упав, і за кілька років США з колишнього найбільшого кредитора стали найбільшою нацією-боржником[324].

Аж тут атмосфера змінилася. Лише 1991 року, коли Алматинська декларація формально засвідчила розпад СРСР, здавалося б, непереможні США повернулися на арену великої політики, тепер як єдина наддержава та наймогутніша країна — і з військового, і з економічного погляду. За минулі 73 роки всі інші імперії довоювалися до свого розпаду — британська, французька, нідерландська, російська, османська, німецька, нацистська, японська, італійська та радянська, — коли США стояли на чолі «нового світового порядку», у центрі якого були самі. Ейфорія та тріумф затьмарили песимізм і негативні прогнози. США взяли на себе лідерську роль та очолили боротьбу за демократію, права людини й ліберальне суспільство в усьому світі. Цю боротьбу вони вели всіма можливими способами — від військових «гуманітарних вторгнень», як на Балканах і Близькому Сході, до організацій глобальних конференцій, присвячених правам людини. У «боротьбі проти терору» у ХХІ столітті США продемонстрували нову позицію, порушивши низку міжнародних конвенцій про заборону тортур, роками вбиваючи цивільних і ув’язнених без суду та слідства й не понісши за це жодної відповідальності — ані юридичної, ані економічної й заледве політичної. І ось раптово, лише за кілька десятиліть, Китай стає майже наймогутнішою економікою у світі. Водночас зовнішній борг США зростає, політична система іноді не функціонує належно, а розкол в американському суспільстві та політичному житті подеколи призводить до бездіяльності. США посварилися з союзниками в НАТО, вийшли з деяких міжнародних угод та організацій, що їх власноруч і зініціювали. А також почався конфлікт із Китаєм. І знову залунали балачки про те, що час США спливає, що сонце над імперією заходить і президент Трамп у Білому домі свідчить про занепад держави. Тепер лідери американської імперії застерігають проти війни з Китаєм і публічно пояснюють, чому Китай загрожує світу.

У документальному фільмі «The Fog of War. Eleven Lessons from the Life of Robert S. McNamara» («Туман війни. Одинадцять уроків із життя Роберта Макнамари»), що отримав низку нагород, Мак­намарі, міністру оборони в часи президенства Кеннеді та Джонсона й колишньому очільнику Світового банку, поставили запитання, чи він особисто відповідальний за війни США в Індокитаї. Він ухилився від відповіді й сказав натомість, що війна — це вияв людської природи. У впливових колах США майбутню війну з Китаєм вважають за майже неминучу, але не через психологічні закони, а через історичні закономірності.

Упродовж кількох років головні áктори американського зовнішньополітичного