Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

в Європі, а й у всьому світі. Ідея про «право націй на самовизначення» загрожувала підірвати легітимність імперіального світового порядку, і відтоді й досі, колоніалізм старого зразка був змушений переходити в захист. Політика Вілсона спиралася на уявлення й риторику про те, що США репрезентували «сумління» світу[312]. Це вказувало на майбутню стратегію американської імперії — формувати світ за своєю подобою і відповідно до своїх інтересів, постійно показуючи себе як захисника свободи:

«Такі американські принципи, американський курс. Ми не можемо виступати за щось інакше. І це також принципи й курс усіх прогресивних чоловіків і жінок усюди, у кожній сучасній країні, у кожному просвітленому суспільстві»[313].

Гасло Вілсона про право націй на самовизначення мало неабиякі наслідки, зокрема тому, що відповідало вимогам самих колоній, вимогам, які після війни почали лунати гучніше, мільйони азійців і африканців-бо брали участь у війні на боці союзників і як солдати окремих підрозділів, і як носії, робітники та слуги. Понад 200 000 з них поклали за перемогу життя. Тепер вони воліли мати свою країну, бути господарем у своєму домі, як, на їхню думку, їм пообіцяли.

  Новий світовий порядок

Після Другої світової війни позиція США щодо інших країн світу була така міцна, що перевищувала позицію будь-якої країни. У міжвоєнний час США зміцнили економіку, як порівняти з європейськими колоніальними імперіями, зміцнили політичну гегемонію над рештою американського континенту, розширили інтереси в Азії, а американські політики постійно критикували європейський колоніалізм. Водночас США не вступили до Ліги Націй, адже багато хто вважав, що це посилить європейські імперії та обмежить свободу торгівлі США, які вже 1920 року економічно значно перевершували Велику Британію. Білий дім волів уникнути ситуації, у якій Лондон і Париж могли від імені Ліги Націй наказати повести американський флот чи армію у війну, щоб захистити інтереси європейських імперій, водночас коли ті намагалися завадити американським підприємцям інвестувати в регіони, якими керували європейські колоніалісти[314]. У Другій світовій війні будь-які сумніви зникли — тепер бо США керували союзниками й мали чітку мету послабити їх.

Це була глобальна війна, у якій нові імперії століття — Японія та Німеччина — програли, а старі — Франція та Велика Британія — перемогли. А втім, ще 1942 року США заявили, що підтримають союзників лише в разі майбутньої незалежності колоній. Після війни Берлін і Токіо стояли зруйнованими, мрії про японську або німецьку імперію розлетілися, як дим, а Франція й Англія були лиш тінями колишньої величі. Радянський Союз унаслідок війни проти нацистів втратив 15 відсотків населення, тож його економіка на ладан дихала через війну[315]. США натомість мали геть іншу позицію. Їхні втрати були менші, а економіка активно розвивалася. Висадження в Нормандії й скинуті на Японію атомні бомби відкинули всі сумніви — влада США спиралася не лише на економічні переваги, а й на військові. Як сказав Роберт Оппенгеймер, фізик-теоретик, що очолював роботу над таємною атомною зброєю, цитуючи «Бгаґавад-ґіту»: «Тепер я — Смерть, Руйнівник світів»[316].

Ще під час війни американський президент Франклін Рузвельт зініціював створення нового світового порядку зі США на чолі. Бреттон-Вудська система і Світовий банк виникли 1944 року зі штаб-квартирою у США і, певна річ, під проводом США. Згідно з правилами Світового банку, його президентом міг бути лише американець, а мірилом усіх валют мав стати долар. Так утворилися міцні економічно-інституційні підвалини для майбутнього панування США. Щойно Друга світова завершилася, США заснували ООН на конференції в Сан-Франциско 24 жовтня 1945 року. Штаб-квартиру цієї організації відтак розмістили в Нью-Йорку, переважно за кошти й під пильним контролем США[317]. У 1947 році з’явилася так звана доктрина Трумена, головною метою якої було підтримувати «свободу народів проти комунізму». Того-таки року створили Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), щоб шпигувати за ворогами та друзями. Наступного року американці втілили величезну програму допомоги європейським країнам — European Recovery Program, або просто план Маршалла. Лише за кілька років на цю програму виділили 10 мільярдів доларів. Завдяки їй вдалося відбудувати Європу після війни, об’єднати європейські держави, як ніколи досі (18 країн погодилися прийняти допомогу), і вивести Західну Європу з-під впливу Радянського Союзу. Водночас план Маршалла посилив економічні та політичні зв’язки між Західною Європою та США, і США вдалося здійснити низку вигідних інвестицій завдяки надлишковому капіталу[318]. Водночас американці контролювали військо Західної Німеччини й керували Японією як де-факто колонією до 1950-х.

У 1948 році ООН ухвалила «Загальну декларацію прав людини». Ця подія означала велику політично-ідеологічну перемогу для США й західних держав. Завдяки їй, як колись сказав Вінстон Черчилль, західні цінності про свободу та індивідуальні права нарешті посіли міжнародний трон[319]. Однак, за стратегією США, американці воліли відірвати ці цінності від їхнього західноєвропейської історії, показуючи їх як «універсальні цінності»[320]. Ці цінності також відіграли визначну роль, коли США поклали край расистському штибу мислення й уявленню про вищість певних народів чи націй. Утім, це матиме неминучі політичні наслідки і для США, адже такі цінності стануть джерелом натхнення руху за громадянські права афроамериканців.

У 1949 році американський президент Гаррі Трумен в інавгураційній промові озвучив дві ініціативи, які разом символізуватимуть зовнішню політику США в повоєнний час і поєднуватимуть реальну політику зі «м’якою силою». Першою ініціативою було створити НАТО, а другою — надати допомогу, за його словами, «розвитковим країнам», тобто те, що сьогодні називаємо допомогою в цілях розвитку або економічною допомогою. У НАТО США зробили ключовою країною Велику Британію, через що британці й далі вірили в особливі відносини між Лондоном і Вашингтоном. Першим генеральним секретарем НАТО був британець, Гастінгс Лайонел Ісмей, і він доволі точно підсумував мету НАТО: «to keep the Germans down, the Russians out, and the Americans in» (тримати німців у покорі, росіян — якомога далі, американців — поруч)[321]. Створюючи західний оборонний альянс і паралельно починаючи проєкт «Четвертий пункт» (у промові Трумена щодо зовнішньополітичних цілей четвертий пункт був присвячений допомозі), Трумен дав зрозуміти, що нові зовнішньополітичні інтереси США передбачатимуть допомогу всім країнам, навіть тим, що межують із СРСР і Китаєм, а також колоніям, що були під владою Лондона й Парижа.

У хаотичному світі після нищівної війни ці ініціативи давали надію на появу нової світової системи, у якій «розвинуті» країни, виснажені після п’ятирічної війни, і «розвиткові країни», які от-от стануть вільними, могли об’єднати зусилля й досягти глобального розвитку та свободи під проводом США. Ця спільнота отримала чітку ідеологічну основу й тепер могла розрізняти «нас» і ворожих «їх» завдяки промові Черчилля у Вестмінстерському Коледжі в березні 1946 року — він оголосив, що вільний захід і тоталітарний схід розділила залізна завіса.

Джон Фіцджеральд Кеннеді, мабуть, ліпше за інших американських президентів окреслив зовнішню політику США як безкорисну боротьбу за справедливість і свободу. В інавгураційній промові 1961 року він проголосив, що США мають бути готові «заплатити будь-яку ціну, понести будь-яку ношу, зустріти будь-який спротив, підтримати будь-якого друга, об’єднатися проти будь-якого ворога, щоб забезпечити майбутнє й успіх свободи». Ідея була проста: те, що