Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти ще чогось хочеш? — запитав він, коли зайняла своє місце.
Я заперечливо похитала головою.
— Принесіть нам рахунок, будь ласка. — попросив він офіціанта.
Коли той пішов, Давид випростався, стаючи у повний зріст. Я провела по ньому поглядом, а потім зосередилась на очах.
— Я зараз повернусь. — сказав до мене Давид.
А тоді пішов, залишаючи мене саму.
Я обернулась, коли мою увагу привернула маленька дівчинка, якій було близько п’яти років. Вона стояла повернувшись до своїх батьків спиною, надуваючи маленькі губи. Її очі вже були наповнені слізьми, коли я підійшла та присіла напочіпки біля неї.
Коли вона помітила мене, в її очах промайнуло збентеження і розгубленість. Вона глянула на мене своїми блакитними оченятами. А тоді простягнула руку до мого волосся. Її дотик був обережним та ніжним. Маленькі пальчики бігали вздовж моїх пасм, і я помітила, як її губи кривляться в посмішці. А від сліз не залишилось ні сліду.
— Тобі подобається моє волосся? — запитала я, тепло посміхаючись.
Вона повернулась, глянувши на свою матір, а тоді радісно вигукнула:
— Рапунзель!
Я тоді ще ширше засміялась. Приємно було, що я відволікла цю маленьку дівчинку, хоча б своїм волоссям, рятуючи її матір від ще одної істерики.
— Вона справді схожа на Рапунзель. — погодилась її мати італійською.
Дівчинка продовжувала дивитись на мене заворожуючим поглядом, а тоді глянула догори. Я простежила за її поглядом, і зустрілась з карими очима Давида.
— Бачу, ти не сумуєш. — сказав він, запхавши руки у кишені штанів.
Дівчинка соромлячись підбігла до своєї матері, яка оплачувала рахунок. Вона схопила її за руку та сором’язливо дивилась на мене, зазираючи з-за спини своєї матері. Давид простягнув мені руку, допомагаючи піднятись.
Коли вони вже йшли її матір глянула на мене, після чого вдячно кивнула, а я помахала дівчинці на прощання. Маленька незнайомка була дуже мила.
— Вона порівняла мене з Рапунзель. — сказала я, повернувшись до нашого столика.
Він нічого не відповів. Можливо, йому були потрібні пояснення.
— Це мультик такий. — уточнила я.
У відповідь лише почула тихе «угу».
Давид витяг із гаманця карту та поклав її до рахунка, який приніс офіціант. Його поведінка здавалась дивною й закритою.
— Вона така мила. Правда? — мій рот не замовкав, на відміну від мовчання Давида, що здавалося нестерпним.
— Так. Вона… дитина, — промовив він різко.
З моїх вуст зірвалося зітхання, а тоді я повернула голову до того краєвиду, на який дивилася останні тридцять хвилин.
Чомусь мене зачепило, те яким тоном це прозвучало. Зрозуміло, що він по-іншому не подумає, бо цю дівчинку він бачив вперше в житті. Та вони навіть не спілкувалися.
А що якщо він проти дітей?
Від цієї думки всередині все стиснулось. Я не стала говорити йому, що завжди хотіла мати донечку. Це була просто мрія : я, мій чоловік, маленька дівчинка, яка бігала будинком, ховаючись, щоб її не знайшли…
— Ходімо. — промовив спокійним тоном Давид, вириваючи мене з моїх роздумів.
Я швидко кивнула і піднялась зі стільця.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.