Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Губи тремтять від емоцій. До болю стискаю руки в кулаки. Різке поколювання в долонях отрезвляє. На м'якій шкірі лишились серпики від нігтів, деякі налились багряним, але в голові прояснилось. Не маю права шкодувати себе, я повинна довести справу до кінця, сховати глибоко почуття й емоції. Навіть добре, що Теодор байдужий до мене. Так буде легше. А з собою мені боротись не вперше.

Я хотіла Теодору розповісти про свої відкриття, а тепер ось вагаюсь. Як погляну йому в очі, після того, що усвідомила. Тепер лиш від однієї думки про нього кидає в жар. А що буде при зустрічі? Наскільки було простіше, коли крім ненависті між нами нічого не було. Я могла скільки завгодно висміювати його подумки, обурюватись на вигадувати кумедні прізвиська. Тепер язик не повернеться навіть у думках. А від його голосу й зовсім тану. Вагання затягуються, годинник унизу цокає так гучно, що мимоволі в голові повторюю за ним мірний цокіт. Притуляюсь чолом до стіни. Мушу йти, мушу зібратись з силами. Мова йде про Гленна, і те, що дізналась, може бути важливим. Ниточкою, що виведе нас на правильну дорогу.

Але раптом ледь чутний підозрілий звук змушує насторожено завмерти й прислухатися. Уже не тільки годинник порушує тишу. А свист, що смутно мені знайомий. Спогади відлунюють печінням у спині, перед очима хльоский батіг та перекошене обличчя мучителя.

Не вагаючись, повертаю в коридор, що веде до дитячої. Пришвидшую кроки, ледь не біжу. Всередині від жаху все завмирає. Гоню погані думки, це просто звук, він може бути цілком безпечний. Діти граються. Бавляться. Впевнена, все не так страшно. Але спогади штовхають, не дають спокою. Ледь стримуюсь, щоб не увірватись наче янгол помсти. Переконую себе, що можу налякати. Тоді вже треба буде боятись не батога, а навіженої Еви, яка спогади сприйняла за дійсність.

Хрипко видихаю й притуляюся вухом до теплої, трохи шорсткої поверхні дверей. Свист повторюється, а потім приглушена гикавка, ніби хтось втягує повітря і захлинається. Я захлинаюсь з ним в унісон. Зажмурююсь до оранжевих кіл перед очима. Ні з чим не сплутаю цей звук. Ще свіжі спогади про ремінь і придушені крики. За кожну сльозинку додавався ще один удар. Тато виховував мене як міг. Виявляється, ми з Євою в чомусь схожі.

Штовхаю двері й влітаю в кімнату наче розлючена фурія.