Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"

Що можна відчувати сидячи у його квартирі, на його дивані й дивитися у те ж вікно, в яке нещодавно дивився він? Після усього, що ми пройшли, фінал історії вийшов жахливим. За вікном ніч. Зима вирує, як і я. Вітер жбурляє сніг у вікно. Крупинки б'ють по ньому у тиші нагадуючи про провал. 

Ми програли. Я вважала нас хорошими  у цій історії, адже Ерік Доран повинен був понести покарання. Проте, всі інші бачать у нас зло. 

Ми помилилися. Потрібно було не про помсту думати, а звертатися до поліції, щоб карати клятого виродка згідно з законом. 

Ми тепер окремо. Я ніколи не думала, що є шанс аби разом бути, не після його кохання до Айли, залежності від неї, не тоді, коли він обіцяв знищити, прогнати. І навіть в день, коли ми сиділи з ним на цьому ж місці після розриву з Айлою, коли я зізналася йому у власних почуттях сама того не бажаючи, я все одно не вірила у нас. Варто було… Мабуть, ми були завжди. В ніч, коли Деймон погнав карати покидька, що напав на мене. В ніч, коли зіпсував букет… В ще одну ніч, коли поцілував на вечірці у богом забутому місці.. І тоді, коли змивав дотики Дорана. Тоді, коли колисав на руках. Тоді, коли про помсту подумав. Я повірила, коли зізнався при Айлі. Побачила його справжні почуття лише в день, коли вже непоправне було скоєним. Якби ж знала, що ми програємо, ніколи б не дозволила йому захищати мене. Якби знала, що і суд буде на боці ґвалтівника, зіграла б інакше, взяла б вину на себе…як і хотіла. Як йому зараз? Чи бачить він той самий сніг, на який дивлюся я? Чи шкодує, що захистив й тепер сидить? 

Сльози котяться обличчям. Мені болить. Дуже. Рве на шматки від усвідомлення, де зараз Деймон. Його душа пошрамована. Люди завдавали йому стільки болю навіть не знаючи, що всі його агресивні реакції були просто захистом. Лише чортовим захистом від нових порцій болю… Йому і від мене потрібно було захищатися. Не мене обирати, а Айлу. Поки був з нею — був вільним. А я привела його до в'язниці. Все це — моя вина. Нові шрами на його душі — моя вина. Нові реалії — моя вина. Навіть падіння акцій “Тріо компані” теж моя вина.  Хм….кажуть, всі гвинтики важливі. Правда, виявляється… Я — незначний гвинтик, проте саме крутий поворот зі мною призвів до краху.

Двері у квартиру відкриваються. Навіть не обертаюся, щоб побачити, хто там, й так знаю — Еван та Колін. Друзі Поузі нічого не кажуть, замикаються, йдуть до мене й сідають з обох боків. Деякий час ми сидимо у тиші, дивлячись на нічний Нью-Йорк та наші відбиття у вікні. Хлопці засмучені так само як я. Флінн обіймає за плечі, притягує до себе. 

— Все налагодиться, — шепоче.

Мало впевненості у його словах. Голос сповнений болю. 

— Апеляцію подадуть, — каже Колін.

— І що це змінить? — розчаровано вимовляю.

— Буде розслідування стосовно зґвалтування, мабуть. — Еван встає та йде на кухню.

— Мої знайомі обіцяли зв'язатися з деякими іншими знайомими. — Колін за руку бере. — Ми витягнемо його. 

— А якщо ні? — тихо запитую. — Якщо і тут провал? Деймону доведеться сидіти десять років через мене. 

— Ти не винна, — поруч знову сідає Еван, ставить перед нами тацю з трьома чашками наповненими кавою та смаколиками. 

— Чому так все? — гірко схлипую. — Нехай світ ненавидить мене, але краще б Доран таки зник в тому океані, а та дівка сама втопилася. 

Еван тихо сміється.

— Як так сталося, що ти настільки схожа на нього? 

— Він не помер, Ліліт, — втручається Колін. — Все можна виправити поки людина жива. Ми виправимо. Всі разом.  

— Сподіваюся, — беру чашку та сьорбаю гірку каву. Вона не така, як готує Деймон, але це все, що поки у мене є.

***

Відвідувати Деймона не дозволяють. Лише Леонард Поузі та адвокат мали змогу з'їздити до нього, іншим начальник в'язниці відмовив. Варто пояснювати, коли почула цю чудову новину, що я розбила кілька чашок у квартирі? Еван просто стояв і дивився, поки з ненавистю кричала, що так нечесно, ми теж маємо право побачити його. Еван не чіпав мене даючи змогу емоціям вийти й звільнити душу від болю. Потім обійняв й тримав так довго, точно знаючи чого потребую. Після, змусив прийняти гарячу ванну та лягти спати. 

Дні за днями. Всі у “Тріо” тільки й роблять, що шукають варіанти разом з адвокатами як таки витягти Деймона. Коліна Вейн взяв управління на себе. Еван Флінн допомагає кожному потрішки, встигаючи всюди. Лише я в епіцентрі подій, тільки ніяк не залучена емоційно. Спостерігаю за усім, ходжу, куди потрібно, розповідаю про те, що потрібно, пишу заяву на Дорана за порадою адвокатів, одним словом — роблю, що можу. Щоправда, все відбувається лише фізично. В душі я мертва. Без нього лише тінь. Справжня, котра втратила того, завдяки кому могла взагалі існувати. 

Всі знають — тінь зникає, коли сонце у зеніті. Але ніхто не знав, що вона помирає, коли сонце сховалося. 

Я допомагаю. Роблю все. Навідую маму та Лейлу радіючи, що сестрі краще завдяки старанням та грошам Поузі. І від цього ще гірше, адже він зробив для мене більше, ніж будь-хто у світі, і тепер сидить за власне добре серце. 

Іноді я ненавиджу себе так сильно, що стає страшно. Не певна, що мозок розуміє реальність та ілюзію, усвідомлює ризики. Часто йду на дах будинку Деймона й стою на краю по кілька годин даючи владу зимовому вітру. Буде сильним, штовхне, впаду? Чудово. Хоч якось спокутую провину. 

В одну з таких ночей на даху з'являється Еван. Я вже встигла вивчити як ходить він та Колін, тож чітко розрізняю різницю. Флінн завжди фактично безшумний. 

— Очікуєш на кінець? — грубо запитує вставши позаду.

Вітер сьогодні лютий, жбурляє в обличчя мілкі краплі подібні до льоду. Боляче б'ють по шкірі, але цього мало, щоб прогнати з даху та його краю. 

— Нічого я не очікую, — відрізаю.

— Справді? — тон Флінна повний недовіри. — Я був на твоєму місці. На краю, Ліліт. Я здихав, і ніхто не міг допомогти мені. Ніхто.