Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

Він прямо глянув на мене.

— Ні, сер. Я раніше вже намагався розповісти вам, як ставлюся до Палати.

— Марку, послухай мене. Я не менше, ніж ти, недолюблюю деякі речі, які зараз відбуваються. Але… це все заради мети. Наша мета — нова і чистіша держава. — Я підвівся і став над ним, широко розпростерши руки. — Монастирські землі, наприклад. Ти бачиш, яким є цей монастир, ці товсті монахи, які погрузли в кожну єресь, коли-небудь придуману Папою, живуть за рахунок міста, кланяються своїм образам, а за будь-якої нагоди поводяться безсоромно один з одним, або з юною Еліс, або з тобою. Усе це наближається до свого кінця, і так має бути. Це ганебно.

— Деякі з них непогані люди. Брат Ґай…

— Сама установа гнила. Послухай: якщо лорд Кромвель зможе здобути ці землі для короля, то, так, деякі володіння будуть передані його прибічникам. Така природа протекції, так працює суспільство, — це неминуче. Проте суми величезні; вони дадуть королю достатньо грошей, щоб стати незалежним від парламенту. Слухай, ти переживаєш за важке становище бідних, чи не так?

— Так, сер. Це ганьба. Таких людей, як Еліс, повсюди викидають з їхньої землі, безхатченки жебракують на дорогах…

— Так. Це ганьба. Минулого року лорд Кромвель намагався внести на розгляд парламенту законопроект, який би справді допомагав бідним, створив притулки для тих, хто не може працювати, і забезпечував великі громадські роботи для безробітних — будівництво доріг і каналів. Парламент відхилив законопроект, оскільки землевласники не хотіли платити податок на прибуток для його фінансування. Але з багатством монастирів у королівській скарбниці парламент йому не потрібен. Він може будувати школи. Він може заплатити за Біблію англійською у кожній церкві. Уяви собі: праця для всіх, усі читають Боже слово. І саме тому Палата розподілу є життєво важливою!

Він сумно всміхнувся.

— Чи ви так само, як мілорд Копінґер, вважаєте, що лише домовласники можуть читати Біблію? Я чув, що так думає лорд Річ. Мій батько не домовласник, він не матиме права читати Біблію. І я не матиму.

— Одного дня матимеш. Але ні, я не згоден із Копінґером. А Річ — шахрай. Кромвель тепер його потребує, та подбає про те, щоб він не піднявся ще вище. Усе згодом налагодиться.

— Справді, сер?

— Мусить налагодитися. Мусить. Треба думати, Марку, треба молитися.

— Я не можу… не можу впоратися з сумнівами, не тепер. Занадто багато всього на кону. — Він повернувся до вогнища. — Мені прикро, що набридаю вам, сер.

— Тоді вір тому, що я кажу.

Моя спина боліла. Довгий час ми мовчали, коли надворі настали сутінки і в кімнаті поволі стемніло. То не була комфортна тиша. Я радів, що так відверто поговорив із Марком, і вірив у те майбутнє, яке, на моє переконання, ми будували. Однак слова Джерома повернулися до мене, його обличчя і мій адвокатський інстинкт підказали мені, що він не збрехав. Але якщо все, що він сказав, правда, то Реформа будувалася на фундаменті брехні та звірячої жорстокості. І я був причетний до всього цього. Ця думка мене жахнула. А тоді в мене з’явилася ідея, яка заспокоїла. Якщо Джером божевільний, він по-справжньому може повірити у власні вигадки. Я чув про таке раніше. І сказав собі, що такою має бути відповідь; ба більше, не потрібно мучитися через це; мені треба відпочити і на завтра мати ясну голову. Ось у такий спосіб люди сумління захищаються від своїх сумнівів.

Розділ сімнадцятий

Марк відразу розбудив мене; я, мабуть, заснув, лежачи біля каміна.

— Сер, прийшов брат Ґай.

Лікар стояв, дивлячись на мене; я поспіхом зірвався на ноги.

— У мене повідомлення, комісаре. В абата є земельні акти, які ви просили, і деякі листи, які він хоче надіслати. Невдовзі він буде тут.

— Дякую, брате.

Він пильно подивився на мене, перебираючи довгими коричневими пальцями мотузку на талії свого габіту.

— Незабаром я піду на нічну службу за упокій Саймона Велплея. Комісаре, думаю, я мушу сказати абатові про свою підозру, що Саймона отруїли.

Я похитав головою.

— Ще ні. Вбивця не знає, що його підозрюють у вбивстві, і це може дати мені перевагу.

— Але яку причину смерті мені вказати? Абат обов’язково запитає.

— Скажіть, що не впевнені.

Він провів рукою по тонзурі. Коли він знову заговорив, його голос був схвильований.

— Але, сер, знання про те, як він помер, має спрямовувати наші молитви. Ми мусимо просити Господа прийняти душу вбитого, а не хворого. Він помер без сповіді й без причастя, тільки це вже становить небезпеку для його душі.

— Бог усе бачить. Хлопця пустять до неба чи ні, як буде Його воля.

Здавалося, лікар готовий сперечатися далі, але саме тієї миті увійшов абат. Його старий служка ішов слідом за ним, несучи великий шкіряний ранець. Абат Фабіан був сірий і виснажений на вигляд, дивився на нас утомленими очима. Брат Ґай уклонився абатові й покинув нас.

— Шановний комісаре, я приніс акти чотирьох продажів землі, цьогорічних. Також деяке листування — ділові листи і кілька особистих листів від монахів. Ви попросили переглянути листи перед надсиланням.

— Дякую. Поставте сумку на стіл.

Він завагався, нервово потираючи руки.

— Можна запитати, як справи сьогодні в місті? Чи ви щось довідалися? Контрабандисти…

— Дещо. Мої запитання щодня множаться, превелебний абате. Сьогодні по обіді я також бачився з Джеромом.

— Я вірю, що він не… не…

— О, він мене знову ображав, як слід було сподіватися. Я вважаю, тепер він мусить залишитися у своїй келії.

Абат кашлянув.

— Я також отримав листа, — сказав він нерішуче. — І доклав його до інших; лист від давнього друга, монаха з Бішама. У нього є друзі в монастирі Льюїса. Кажуть, умови закриття монастиря обговорюються з головним вікарієм.

Я криво всміхнувся.

— Англійські монахи мають власну мережу передачі звісток, так було завжди. Що ж, мілорде, думаю, я можу сказати, що Скарнсі — не єдиний монастир із недостойною історією, який, на думку лорда Кромвеля, краще було б закрити.

— Монастир не є недостойним, сер. — У його глибокому голосі почулося легке тремтіння. — Справи йшли добре і мирно, доки не з’явився комісар Синґлтон!

Я уперся в нього ображеним поглядом. Він прикусив губу і ковтнув, і я зрозумів, що переді мною чоловік, переляканий до нестями. Я відчув, яким приниженим він почувається, яким розгубленим, адже знайомий для нього світ захитався і почав розпадатися.

Він підняв руку.

— Мені шкода, комісаре Шардлейку, пробачте. Зараз важкий час.

— А проте, мілорде, мусите слідкувати за своїми словами.