Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

в місцевих межах дозволеної території на північний захід від Балтимора, плану польотів зареєстровано не було; отож Вашинґтонський ЦКПР не знав, що «Tі-33» у повітрі. Це не мало б ніякого значення, от тільки Ніл знудився на своєму завданні, а крім того був недбалим пілотом. Мимохіть роззирнувшись, доки літак ліниво кружляв, Ніл усвідомив, що його віднесло на південь під час маневрів, хоча насправді він відлетів на набагато більшу відстань, ніж міг собі уявити. Він опинився так далеко на південь, що кілька хвилин тому літак Національної гвардії потрапив у зону дії радіолокатора Джорджа Воллеса і щойно з’явився на екрані індикатора Воллеса в Лізбурґу у вигляді зеленої крапки, дещо більшої, ніж «Біч Бонанза» сім’ї Редфернів. Досвідченіший авіадиспетчер одразу розпізнав би, що та крапка ­означає. Проте Джордж, який досі був зайнятий інши­ми літаками, ще не зауважив додаткового, нерозпізнаного сигналу.

На висоті п’ятнадцяти тисяч футів лейтенант Ніл134 вирішив, що закінчить свій тренувальний політ кількома фігурами вищого пілотажу — двома петлями, кількома повільними бочками, — а тоді повернеться на базу. Він завів «Tі-33» у глибокий віраж та зробив ще одне коло, виконуючи стандартний захід безпеки в пошуку інших літаків зверху та знизу. Тепер він перебував навіть ближче до авіатраси В44, ніж перед тим.

 

Його дружина не розуміє, подумав Кіт Бейкерсфелд, що чоловік не може просто так безвідповідально, за забаганкою, покинути свою роботу, тільки тому, що так захотілося. Особливо коли в нього сім’я, яку треба годувати, діти, яких треба виховувати. Особливо коли твоя робота, вміння, яких ти так терпляче набував, підходять тобі, як ніщо інше. Деякі державні службовці могли звільнитися й застосувати свої навички десь-інде. Але не диспетчери керування повітряним рухом. Їхня робота не мала аналогів у приватному бізнесі; більше нікому вони потрібні не були.

У такій пастці — а саме цим була така ситуація для ­Кіта — одне розчарування тягнулося за іншим. Перше — це гроші. Коли ти молодий, сповненим ентузіазму, готовий стати частиною авіації, рівень заробітної плати диспет­чера керування повітряним рухом на державній службі здається достатнім, і навіть значним. І лише з часом стає зрозуміло, наскільки невідповідним — пропорційно до неймовірної відповідальності, яку передбачає така робота, — він є. Два найбільш майстерні види спеціалістів, що зараз працюють у сфері повітряного руху, — це пілоти й авіадиспетчери. І все одно пілоти заробляли тридцять тисяч доларів на рік, тоді як заробіток старшого диспетчера максимум досягав десяти тисяч. Ніхто й не думав, що пілоти мусять заробляти менше. Проте навіть вони самі, сумнозвісні своїм егоїстичним користолюбством, вважали, що диспетчери керування повітряним рухом мали б заробляти більше.

Так само й з підвищенням — як і на більшості інших посад, — якого диспетчери керування повітряним рухом не надто очікували. Старших керівних постів було небагато; тільки групка найталанніших могла чогось досягнути.

Та все одно… окрім якщо ти безрозсудний чи недбалий — а більшості авіадиспетчерів такого не дозволяла сама суть роботи, — іншого виходу не було. Тож він не звільниться, вирішив Кіт. Варто ще раз поговорити з Наталі; настав час їй змиритися з тим, що, на щастя чи на жаль, немає часу щось міняти. Наразі він не мав наміру нерозважливо братися за пошуки іншого способу життя.

Насправді пора вже повертатися. Глянувши на годинник, Кіт винувато зауважив, що минуло вже майже п’ятнадцять хвилин, відколи він покинув диспетчерський зал. Частину цього часу він відвів на мріяння — чим займався рідко, й, очевидно, це все заколисливий вплив літнього дня. Кіт зачинив вікно й поквапливо рушив до головного диспетчерського залу.

 

Високо над округом Фредерік, штат Меріленд, лейте­нант Ніл спрямував угору свій «Tі-33» Національної гвардії. Ніл закінчив трохи недбалу перевірку та не побачив жодного повітряного судна. Тепер, почавши першу петлю та повільну бочку, він відправив навчально-тренувальний літак у круте пікірування.

 

В диспетчерському залі Кіт Бейкерсфелд одразу відчув прискорений темп роботи. Гул голосів посилився, відколи він пішов. Коли він проходив повз інших диспетчерів до свого робочого місця — як раніше цього ранку, — вони були надто зайняті, щоб підняти голови. Кіт нашкрябав підпис у реєстраційному журналі сектору та вказав час, а тоді став позаду Джорджа Воллеса, вдивляючись в обстановку, даючи очам пристосуватися до напівтемряви, що різко контрастувала з яскравим сонячним світлом зовні. Джордж пробурмотів: «Привіт!», а тоді продовжив передавати літакам інструкції радіозв’язком. За кілька секунд, коли Кіт ознайомиться з обстановкою, він звільнить Джорджа і займе його місце. То, мабуть, було хорошою практикою для стажиста, помислив Кіт, попрацювати самотужки якийсь час; це додасть йому впевненості. З консолі сусіднього сектору Перрі Янт помітив повернення Кіта.

Кіт вивчав індикатор радіолокатора та його рухливі цятки світла — повітряні «цілі», які Джордж був розпізнав, а тоді відзначив маленькими рухомими позначками на екрані. Краєм ока Кіт помітив яскраву зелену цятку без позначки. Він різко запитав Джорджа:

— Що то за рух біля «Біч Бонанза-403»?

 

Лейтенант Ніл закінчив першу петлю та повільну бочку. Знову піднявся до п’ятнадцяти тисяч футів, і досі перебуваючи над округом Фредерік, хоча вже трохи далі на південь. Він вирівняв реактивний «Tі-33», а тоді різко опустив ніс і почав пікірування для другої петлі.

 

— Який рух?.. — Очі Джорджа Воллеса простежили за поглядом Кіта на індикатор радіолокатора. Він хапнув ротом повітря; а тоді видушив з себе: — О Господи!

Одним швидким рухом Кіт вирвав навушники в Джорджа та відштовхнув його вбік. Кіт різко відкрив перемикач частоти, вгатив по кнопці передачі:

— «Біч Бонанза ЕнСі-403», я «Вашинґтон-центр». Ліворуч від вас нерозпізнаний борт. Негайно праворуч!

 

«Tі-33» Національної гвардії перебував у нижній точці пікірування. Лейтенант Ніл потягнув за колонку штурвала, а тоді на повній потужності почав швидко круто набирати висоту. Просто над ним у крейсерському режимі авіатрасою В44 летів невеличкий «Біч Бонанза», в якому був Ірвінґ Редферн із сім’єю.