Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

У диспетчерському залі… затамувавши подих… в тиші… щосили молячись… вони спостерігали за наближенням яскравих зелених точок.

Радіо вибухнуло радіошумом.

— «Вашинґтон-центр», я «Біч…» — Передача різко припинилася.

Ірвінґ Редферн був консалтинговим інженером-економістом, компетентним льотчиком-аматором. На жаль, не професіоналом. Пілот авіакомпанії, діставши таке повідомлення від Вашинґтонського центру, негайно повернув би різко праворуч. Він би відчув невід­кладність у голосі Кіта, зреагував би, не вирівнюючи літак, не підтверджуючи прийому, не — до певного моменту — ставлячи запитань. Пілот авіакомпанії проігнорував би всі незначні наслідки, окрім вирішальної необхідності уникнути небезпеки неподалік, на яку безпомилково вказувало повідомлення ЦКПР. Позаду нього, в пасажирському салоні, могла розлитися гаряча кава, розсипатись їжа, хтось дістати незначну травму. Пізніше це могло б потягнути за собою скарги, вибачення, звинувачення, навіть розслідування Ради громадянської авіації. Але — з повсякденною удачею — всі залишилися б живі. Швидкі дії були цьому запорукою. Вони б урятували і сім’ю Редфернів.

Пілоти авіакомпаній звикли за роки тренування та практики до швидких, точних рефлексів. Але не Ірвінґ Редферн. То був ретельний, навчений чоловік, який звик думати перед тим, як діяти, а також дотримува­тися відповідних приписів. Його першою думкою ­було підтвердити повідомлення Вашинґтонського центру. Таким чином він втратив дві-три секунди — увесь час, що в нього був. «Tі-33», що вилітав угору зі своєї петлі, врізався в лівий бік «Біч Бонанзи» Редфернів, віді­рвавши ліве півкрило єдиним скреготливим ударом. Смертельно ушкоджений «Tі-33» ненадовго продовжив вертикальний політ, поки його передній відсік не розсипався на шматки. Ледве усвідомлюючи, що відбувається — він тільки на мить краєм ока помітив інший літак, — лейтенант Ніл катапультувався та почекав розкриття парашута. Внизу безконтрольний «Бічкрафт Бонанза», що шалено крутився з сім’єю Редфернів всередині, стрімко наближався до землі.

Руки Кіта трусилися, коли він спробував знову.

— «Біч Бонанза ЕнСі-403», я «Вашинґтон-центр». Ви мене чуєте?

Біля Кіта Джордж Воллес безгучно ворушив губами. Його обличчя покинули всі кольори.

Вони з жахом спостерігали, як цятки на індикаторі зійшлися в одну, раптово розцвіли, а тоді згасли.

Перрі Янт, усвідомлюючи, що щось не так, підійшов до них.

— У чому справа?

У Кіта пересохло в роті.

— Здається, у нас зіткнення в повітрі.

І тоді це сталося: кошмарний звук, який ті, хто його почу­ли, бажали забути, хоча все одно не могли стерти з пам’яті.

У кріслі пілота приреченого «Біч Бонанзи», що продовжував крутитися, Ірвінґ Редферн — можливо, мимоволі, можливо, в розпачі — натиснув на кнопку передачі свого мікрофона та затис її. Радіозв’язок досі працював.

У Вашинґтонському центрі передача пролунала з панельного гучномовця, який Кіт увімкнув, коли почав свої передачі в умовах надзвичайної ситуації. Спочатку пролунав вибух радіошуму, а тоді низка пронизливих, нестямних, страхітливих криків. Усі голови в диспетчерському залі повернулися до нього. Обличчя поблизу зблідли. Джордж Воллес істерично ридав. Старші диспетчери поспішили зі своїх місць.

Зненацька крізь крик почувся єдиний чистий голос — сповнений жаху, відчаю, благань. Спочатку почулися не всі слова. Тільки пізніше, коли по кілька разів прокручували записи останньої передачі, з них зібрали повні слова, а за голосом встановили, що говорила дев’ятирічна Велері Редферн.

«…Мамусю! Татусю!.. Зробіть щось! Я не хочу вми­рати… О Ісусику добрий, я була хорошою… Будь ласка, я не хочу…»

На щастя, передача на цьому обірвалась.

«Біч Бонанза» розбився та згорів недалеко від міс­течка Лізбон, штат Меріленд. Те, що залишилося від чотирьох тіл, розпізнати було неможливо, тож їх поховали у спільній могилі.

Лейтенант безпечно приземлився парашутом за п’ять миль135 від того місця.

Усіх трьох авіадиспетчерів, втягнених у цю трагедію, — Джорджа Воллеса, Кіта Бейкерсфелда, Перрі Янта — негайно ж усунули від виконання службових обов’язків, в очікуванні розслідування.

Пізніше стажиста Джорджа Воллеса оголосили технічно невинним, оскільки він не був кваліфікованим авіадиспетчером, коли стався нещасний випадок. Його, проте, усунули від державної служби та назавжди заборонили подальшу роботу авіадиспетчером.

Темношкірого молодика, старшого диспетчера Перрі Янта, назвали повністю відповідальним за те, що трапилося. Слідча група — яка кілька тижнів прокручувала записи, вивчала докази й переглядала рішення, які сам Янт мусив прийняти за лічені секунди, — вирішила, що йому варто було менше часу відвести на надзвичайну ситуацію, що стосувалася «Боїнга-727» «Норзвест Орієнт», а більше на нагляд за роботою Джорджа Воллеса, за відсутності Кіта Бейкерсфелда. Той факт, що Перрі Янт виконував ­подвійну роботу — від якої, якби він був менш готовим ­поступатися, міг би відмовитись, — визнали таким, що не має стосунку до справи. Янту оголосили офіційну догану й позбавили чину в державній службі.

Кіта Бейкерсфелда цілком виправдали. Слідча група доклала всіх можливих зусиль, аби наголосити на тому, що Кіт попросив тимчасового звільнення від обов’язків, що його прохання було прийнятним і він згідно з інструкцією розписався в журналі. Мало того, одразу ж після свого приходу він усвідомив можливість зіткнення в повітрі й спробував запобігти трагедії. За швидке мислення та дії — хоча спроба й була невдалою — Кіта високо оцінила слідча група.

Питання тривалої відсутності Кіта в диспетчерському залі з самого початку не порушувалося. Під кінець розслідування — усвідомлюючи, що очікує Перрі Янта, — Кіт спробував взяти це на себе та прийняти більшу частину провини. Його спробу оцінили дружньо, але було зрозуміло, що слідча група сприйняла її всього-на-всього як лицарський жест. Свідчення Кіта, як тільки збагнули, до чого воно веде, без довгих роздумів перервали. Його