Читати книгу - "HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне"

Я впевнений, що Ґабчик і його друзі неабияк переймаються такими геополітичними розмірковуваннями і провадять нескінченні розмови про це вночі, коли їх не бере сон, коли можна хоча б трохи розслабитися за несерйозною балачкою — якщо тільки вдасться забути про можливість нічного візиту ґестапо, якщо вдасться припинити дослуховуватися до найменшого шарудіння надворі, на сходах чи в будинку, якщо вдасться не чути уявних дзвінків у своїй голові й водночас бути напоготові, якщо дзвінок у двері пролунає насправді.

То були зовсім інші часи, часи, коли люди щодня нетерпляче очікували не результатів спортивних змагань, а новин із російського фронту.

Утім, російський фронт — це не основне, що турбує Ґабчика. Найголовніше для нього на сьогодні — це його місія. Скільки ще людей вважають так само? Ґабчик і Кубіш переконані в її важливості. Ще Вальчик, красень-десантник, який буде їм допомагати. Полковник Моравець, голова чеських спецслужб у Лондоні. На ту мить — президент Бенеш. І я. Ось, мабуть, і всі. В усякому разі, мета операції «Антропоїд» відома якійсь жменьці людей. І навіть серед них дехто її не схвалює.

Проти операції висловлюються і десантовані підпільники, що діють у Празі, і керівники чеського Опору (чи то пак того, що від нього лишилося), тому що бояться каральних заходів у разі успіху. Нещодавно Ґабчик мав із ними важку розмову. Його переконували відмовитися від місії або принаймні змінити її ціль: замість Гайдріха вбити, наприклад, високопоставленого чеського колабораціоніста Емануеля Моравця. Що ж це за страх такий перед німцями? Наче в собаки, якого лупцює хазяїн: іноді пес може не послухатися, але ніколи не кинеться на свого господаря.

Лейтенант Бартош, якого Лондон надіслав сюди для виконання інших завдань, хотів був скасувати операцію своїм наказом. У Празі він найстарший за званням серед усіх десантників, однак чини тут не важать нічого. Група «Антропоїд», що складається лише з Ґабчика й Кубіша, дістала свої вказівки в Лондоні, від самого президента Бенеша. І більше ніхто не має права їм наказувати. Вони мусять довести до кінця свою місію, і край. Ґабчик і Кубіш — люди, і всі, хто з ними перетинався, наголошували на їхніх людських якостях: великодушності, доброзичливості й самовідданості. Але маховик «Антропоїда» уже набрав обертів.

Бартош звертається до Лондону із проханням зупинити операцію й дістає відповідь, зашифровану кодом, ключ до якого мають лише Ґабчик і Кубіш. І ось тепер словак лежить на невеличкому металевому ліжку, тримаючи в руці клаптик паперу з текстом повідомлення. Нікому не вдалося відшукати цей документ, написаний самою Історією. Але очевидно, що кількома рядками шифру доля вибрала свій шлях: завдання змінювати не стали. Місію «Антропоїд» підтверджено. Гайдріх має померти. За вікном із металічним скреготом віддаляється трамвай.

187

Штандартенфюрер СС Пауль Блобель, керівник зондеркоманди 4а айнзацгрупи С, тої самої, що виявила стільки старанності в Бабиному Яру, потроху божеволіє. Коли вночі він їде в машині Києвом і минає місце свого злочину, то Блобелю видається, ніби з проклятого яру перед ним, наче перед Макбетом, постають примари його жертв. Треба зазначити, що мерці Бабиного Яру не дають легко себе забути, адже земля, якою їх прикидали, немов жива: вона парує, грудки її стрибають, наче корки від шампанського, а бульбашки газу, що утворюється під час розкладу трупів, вихоплюються з-під неї на поверхню. Сморід стоїть жахливий. Блобель із дурнуватим сміхом пояснює своїм гостям:

— Ось вони де лежать — тридцять тисяч моїх євреїв! — І широким жестом він обводить увесь яр, схожий на велетенський живіт, у якому бурчить і булькотить.

Якщо так триватиме й далі, то мерці з Бабиного Яру замучать штандартенфюрера. Він уже на межі й вирушає до Берліна, щоб попросити особисто Гайдріха перевести його деінде. Голова РСХА приймає Блобеля, як і слід було очікувати, не надто люб’язно:

— Ось воно як! Отже, вам гидко? Та ви просто тюхтій! Ви стали бабою! Вам тепер хіба що посудом торгувати! Але спершу я вам всиплю добрячого бобу!

Не знаю, чи вживав Гайдріх німецькою якийсь ідіоматичний вислів, але в будь-якому разі охолов він швидко. Людина, що стоїть перед ним, — жалюгідний п’яничка, більше не здатний виконувати доручені йому завдання. Користі з того, щоб проти його волі тримати Блобеля в Україні, немає жодної; це може бути навіть небезпечно.

— Ходіть до группенфюрера Мюллера, скажете, що хочете взяти відпустку, і він вас відкличе з Києва.

188

Вважається, що в робочому кварталі Жижков на сході Праги барів більше, ніж у будь-якому іншому районі міста. Ще тут багато церков, власне, як і має бути в Місті ста веж. Священик одного з місцевих храмів пригадує, що, «коли цвіли тюльпани», до нього прийшла молода пара: невисокий на зріст чоловік, із гострим поглядом і тонкими губами, і чарівлива дівчина, що випромінювала радість життя. Я знаю, ці двоє були саме такі. Впадало у вічі, що молоді люди закохані. Вони хотіли одружитися, але не зараз, і попросили священика призначити їм інший день, який мав настати невідь-коли, а саме «за два тижні після закінчення війни».

189

Мені вкрай цікаво, звідки Літтелл[47] знає, що в пияка Блобеля, керівника зондеркоманди 4а айнзацгрупи С, що діяла в Україні, був саме «опель». Якщо Блобель насправді мав «опеля», мені лишається тільки схилити голову перед Літтеллом і визнати, що йому вдалося дослідити документальні джерела краще за мене. Але якщо це брехня, то вся книжка стає вразливою через це. Саме так! Справді, нацистам постачали «опелі» у великій кількості, а отже, цілком імовірно, що Блобель користувався автомобілем саме цієї марки. Однак «імовірно» — це не те саме, що «доведено». Нісенітниця, еге ж? Коли я кажу про це, люди гадають, що я несповна розуму. Вони тут не бачать жодної проблеми.

190

Від поліційних перевірок, наслідком яких стала загибель двох десантників, Вальчик і Ата, юний син Моравців, урятувалися дивом. Вислухавши розповідь про їхню халепу, консьєрж будинку, де мешкала родина Моравців, заховав їх у себе. Я теж міг би розповісти, як усе відбувалося, але подумав, що чергова сцена зі шпигунського роману тут ні до чого. Річ у тому, що сучасні твори стають дедалі економніші, стисліші, і мій також не може постійно уникати цієї скнаристої логіки. Досить сказати, що лише завдяки витримці Вальчика і його бездоганному вмінню оцінити становище ці двоє уникнули арешту й смерті.

Вальчик, користуючись