Читати книгу - "Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська"

- Я нічого не робила, - злякано глипнула на відьму Ліна.

- Ти знищила перехід! – Горпина, мов навіжена, мацала руками повітря й ходила кругами біля того місця, де щойно була мерехтлива стіна.

- А хіба він не сам зникає? – запитала здивовано, бо звідки Ліна взагалі могла знати особливості цих переходів.

- Ні! Він рухається помалу, але не самознищується. От як ти це зробила? Покажи руки, - Горпина безцеремонно схопила долоню Ліни й побачила розмазану кров на вказівному пальці.

Ліна й значення не надавала цьому. Вони з Ярою попередньо зробили надріз, а потім, мабуть, десь зачепила рану.

- Так, твоя кров подіяла на магічне поле. Але що ти промовляла? Як тобі це вдалося? – відьма була цілковито засмучена.

Чи то хвилювалася, що накрився мідним тазом спосіб її заробітку, чи то з якихось інших причин, але сіла прямо на траву й очікувально  та водночас печально дивилася на Ліну.

- Ну я подумала: «Краще б цього переходу не було». Згадалося чомусь те заклинання, яке вчили із Ярою. І ще я дуже забажала, щоб…- замовкла Ліна знічено, бо не розповідати ж першій ліпшій відьмі, що вона найбільше прагнула в ту мить, щоб її Самір повернувся назад та залишився з нею, а це кляте магічне поле зникло.

- Кхм, я про таке лише чула. Але невже ти з тих рідкісних відьом, що вміють руйнувати переходи? Демони начебто знищили ваш підвид багато століть тому. Бо колись були різні відьми, дівчинко. Ті, які активують магічні поля, ті, які їх створюють і найрідкісніші – ті, які їх знищують.

- Ой божечки, я навіть не знаю, як я це зробила! - вигукнула Ліна.

- Ходімо, - раптово підійнялася стара. – Нам тут немає чого ловити, перехід знищений. До речі, наскільки мені відомо, єдиний у нашій країні. Інший, найближчий, про який я знаю, десь в Альпах. Оце ти наробила демонам мороки.

Ліна, прихопивши свій рюкзак зі сховку, попрямувала разом із відьмою назад, до будиночка. Навіть зраділа своїй випадковій супутниці, бо трохи відвертала Горпина її увагу від тужливих дум про втрачене кохання.

Горпина розповідала все, що знала про переходи. Про те, що  у світі їх десь дві-три сотні. І тому переходи важливі для демонів, бо їм треба повертатися додому, щоб підживлювати у своїх храмах свою магію. Та й взагалі, демонам комфортніше на своїй території, звісно. Там до останнього часу вони доволі мирно співіснували усі. Про те, що розпочалася велика війна, Горпина не знала.

- Ти, дівчинко, гляди, щоб про тебе Корпорація не дізналася, бо не матимеш спокійного життя. Лише тим і будеш займатися, що знищуватимеш ті магічні поля. Ніякого спокою тобі не буде. І головне, стережися демонів, бо якщо про тебе дізнаються, то намагатимуться вбити.

Ліна зупинилася зненацька, згадуючи усі ті події, які відбувалися із нею останнім часом. Тож, виходить, що і справді хтось із демонів якимось дивним чином дізнався про її здібності та намагався вбити. На щастя, Самір з усіма розправився.

- Це ж усе очевидно, - продовжувала свої роздуми доволі прудка бабця. Ішли досить швидким темпом. - Ти позбавляєш їх можливості повертатися у свій світ, а Корпорація успішно ліквідовує тих, хто залишився, у нашому. Так можна запечатати навіки те демонське кодло. Лише мертві будуть у пекло до чорних каменів потрапляти. Та й по всьому.

- А це єдиний спосіб для людини потрапити в демонський світ, лише через смерть? – з надією спитала Ліна, може відьма щось інше підскаже.

- Я не знаю цього. Бо ж це все в парафії Корпорації, вони цим завідують. Але нащо тобі в демонський світ, нерозумна відьмо? – зупинилася стара проникливо старечими очима поглянула на Ліну, немов душу виїдала.

- Отакої! То не просто поцілунки були, виходить, а кохання? Ох, дитино, - зітхнула співчутливо Горпина. – Ти не перша й не остання відьма, яка в демона закохується. Але нічого доброго з цього не вийде. Забудь його краще, дитинко, і про свій дар забудь. Нікому не кажи, чуєш! Живи своїм нормальним людським життям.

Та жити звичним людським життям виявилося неймовірно тяжко. Ліна, начебто в якомусь тумані поверталася додому. Дорогою інколи телефонувала мамі. Добре, що хоч у неї на відпочинку все було чудово.

Повертатися у свій будинок Ліна не хотіла, тож глупої ночі паркувалася біля дому Дмитренків, який тепер уже належав їй.

Вона зовсім не уявляла, як житиме в одному котеджному містечку із Нестором так, щоб не перетинатися. Але наступний день вирішив усі її негаразди. Бо ширилася містечком та інтернетом гучна новина про затримання на хабарі держслужбовця високого рангу. І сума була досить велика.

А ще якимось незбагненним чином потрапили в інтернет непристойні відео. Ті самі, що Яра показувала мамі Ліни. І відвернулися від Нестора Івановича усі його друзі й шановані покровителі. Його ув’язнили без права внесення застави.

А коли Ліна дізналася про ув’язнення, то вирішила навідатися у свій колишній будинок, щоб забрати речі та прикраси. Подумала, що це буде компенсація за сплюндровані роки життя із Нестором.

Неприємно трохи було від того, що в будинку досі хазяйнує Антоніна. Ліна їй не довіряла, проте відкрито не демонструвала своєї неприязні.

- Ох, Ліночко, - почала відразу бідкатися помічниця. – Із Нестором Івановичем така біда, така біда трапилася. У нас же обшуки були в будинку. Забрали усі документи, якісь речі із сейфів. Це жах. Це катастрофа.