Читати книгу - "Червона Офелія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона лише опустила погляд. Стояла, наче заніміла. Не затремтіло ні рисочки на обличчі.
— Я можу побачити тіло Юрія? — проказала вона нарешті, дивлячись просто Маркові в очі.
— Він десь на дні Збруча. Його тіло шукають, — відказав Марко.
— Значить, він не загинув, — просто мовила вона. — Отже, Юрій живий.
— Навряд чи. А ти… Ти знала, що він прийде, ти чекала на нього. І поки його шкіру обгризали риби, ти була тут, зі мною… Гидко.
— Я не надаю значення таким умовностям, — відказала Біличенко байдуже. — До того ж, тілесна насолода завжди мені допомагала зосередитися на справі. Та й добре мені було з тобою, Марку. Ти був такий закоханий, такий пристрасний і ніжний… Я не могла проґавити шансу відчути…
— Відчути що? — перепитав він, гірко усміхаючись. — Відчути себе людиною?
— Може, й так… — й собі усміхнулася вона. — Я б навіть заміж за тебе вийшла. Якщо це тебе втішить, Юрко був відданим мені, але коханець із нього був ні к чорту.
— Ну що ж… — Швед дістав револьвер. — Тепер, коли ти утвердила мене у моїй чоловічій досконалості, ходімо.
— Куди? Куди ти мене поведеш?
— За тобою приїхали з Розвідочної управи, — відповів Марко. — Я думав, ти розумніша, відчуєш, що кільце навколо тебе стискається і, відверто кажучи, не сподівався знайти тебе живою… Там, у Розвідочній, із тобою ніхто панькатися не буде, Белло.
Вона стрепенулася, почувши уперше своє справжнє ім’я з уст Шведа.
— Усе-таки, як я не намагалася протистояти тобі, ти постійно збивав мене з пантелику своїм романтизмом і наївністю, — проказала вона. — Завжди ненавиділа це ім’я — Олеся, таке прилизане, правильне, цнотливе, як ви зі своєю національною ідеєю.
— Зате твоя хрещена пролетарська мама добре розуміла, що назватися Олесею Біличенко — безпрограшний варіант, — Марко подивився на неї згори вниз.
— Стара бл...дь! Ненавиджу її, як і це ім’я!
— Шкода, лаятися українською ти так і не навчилася, — хмикнув Швед. — Ну… гадаю, раніше чи пізніше, їй воздасться.
Вона спокійно дивилася йому просто у вічі.
— До речі… Де той «Браунінг», з якого ти застрелила Головацьку і Матрусяка? Маленький, майже іграшковий «Браунінг» із кулями 6,35 калібру? Де ти його ховаєш?
— Він ні до чого. Набої скінчилися. Раніше, ніж я розраховувала, — відповіла Олеся. — Але якщо тобі він потрібен, то я заховала його в роялі під час обіду… Просто вкинула під кришку.
— Але навіщо? Навіщо було позбавляти життя Анну?
— Я не знала, що саме їй відомо. Я розуміла, що їй щось відомо про мене, але що саме… І коли дізналася, що у неї зустріч з тобою… — вона сама мені похвалилася, у театрі. Ще під час вечірки у Татарінової я зрозуміла, що зі мною граються. Я не могла так ризикувати, — нервово проказала Белла.
— А Трегуб?
— Він мені просто набрид. Та й знав він забагато. До того ж, з його тонкою душевною організацією… Костеві було варто лише натиснути на нього, полякати, що про його содомітські експерименти з Крамовським знатимуть у казармі, й Олексій сам поліз у петлю.
— Тебе, мабуть, для повноти щастя ще цікавить цей дурень-фотограф? — запитала Біличенко. — То випадковість, — байдуже мовила за мить. — Не думала, що він вкладеться спати на першому поверсі маєтку, на лаві. Там не мало бути нікого. А зайві свідки мені, як ти розумієш, були ні до чого.
— Зрозуміло.
Марко подивився на неї, мимоволі намагаючись в голові пов’язати образ тієї чарівної жінки, в яку закохався, і людини, що зараз так байдуже зізнавалася йому у вчинених злочинах.
— Що тобі ще розповісти? — Белла прикусила губу і насмішкувато глянула на Марка, намагаючись опанувати себе та приховати внутрішнє невгамоване сум’яття.
— Решту я знаю, — відповів він.
— Може, звідки взялася кров на сукні і чому вона опинилася у Крамовського під ліжком? — перепитала Біличенко. — Запитуй, не соромся.
— Не варто бравувати, — проказав Марко. — Ти сама загнала себе у глухий кут.
— Зачекай… Зачекай одну мить, Марку.
Він зупинився, жовна заграли на його щоках.
— Чого тобі ще?
Олеся підійшла до нього. Близько, так що дуло Маркового револьвера вперлося в її груди.
— Я знаю, — прошепотіла вона, наблизивши своє обличчя до його. — 3 рук Розвідочної я жива вже не вийду. І ти, Марку, будеш спостерігати, як вони катуватимуть мене?
— Ні… — відповів він. Погляд сам зрадницьки ковзнув до її вуст, перетнувся з її поглядом. — Ні, мене там не буде.
— Як благородно… — розсміялася Біличенко. — Не бачити, як катуватимуть жінку, яку ти кохав.
— Я кохав жінку. Це ти добре сказала, — відповів Марко. — Жінку, а не чудовисько. І сумніваюся, що на світі є така сила, яка здатна повернути тебе до нормальної людської подоби.
— А твій Бог… Ти ж віриш у Нього? Я читала… Він прощав навіть найзатятіших грішників!
— Я не Бог. Тож моє прощення, якщо воно тобі потрібно, ти маєш. Що ж до Божої сили змінити тебе, розбиратимешся з Господом сама. Це між Ним і тобою.
— Дозволь мені хоч поцілувати тебе на прощання, Марку… — прошепотіла Біличенко. — Раз ми більше не побачимось ніколи… Все-таки… сьогодні вночі ти запропонував мені стати твоєю дружиною, і я… хоч ти і вбачаєш у мені чудовисько, завжди відповідала тобі взаємністю.
Його брови поповзли вгору. Швед розсміявся.
— Навіщо? Ти сама казала, що не надаєш значення таким умовностям. Чи то тільки небіжчика Коцюбинського стосувалося?
— То заради тебе, Марку. Аби ти назавжди запам’ятав мене.
Олеся потягнулася до його губ, і він на мить розчинився в її поцілунку. Наче годинник закрутився у зворотній бік, наче знову відчув п’янкий аромат її тіла і солодку млість, яка накривала його щоразу, коли вона була в його обіймах.
— Я кохала тебе, дурнику, — прошепотіла Олеся Маркові в уста. — Можливо, ти б і змінив мене, та ми з тобою зустрілися не у той час і не в тому місці.
Видіння зникло, млість розтанула. Він відчинив двері і підштовхнув її до виходу.
Вона йшла, мружачись від сонячного проміння. Ступала просто перед ним сходами. Маленькі черевички цокали по італійській кахляній підлозі; вона була неспроможна навіть прочинити своєю тендітною ручкою важкі різьблені двері маєтку. І Марко не розумів, чи то насправді відбувається усе, чи вони просто грають котрусь із шекспірівських трагедій, і зараз все скінчиться, опуститься завіса, і Олеся… Ні, ні. Немає ніякої Олесі. Більше немає. І ніколи не було.
— Белло Георгіївно, як приємно бачити вас! — Снігірів звар’ятував першим. — Довго ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червона Офелія», після закриття браузера.