Читати книгу - "Фенікс, Валерія Дражинська"

Рішення приходить блискавично. Я не думаю про наслідки. Серце заповнює хвиля притихлої ненависті. Я прекрасно розуміла, чому зволікала. Усі п'ять років я мріяла про помсту. Жила цим. Але варто було його побачити, як усе полетіло під три чорти. Розумію, що досі не витравила з серця почуття до нього. Зараз усі мої дурні надії розбиваються об реальність. Ось він - живий, здоровий. Убивши мене, він чудово почувається та продовжує жити. Наречена, коханка та чи одна? Частина мене, яка весь час шукала йому виправдання, щойно безжально задушена.

Мені щастить. Дроздов сидить до мене майже спиною та бачити мене в такому положенні не може. Не витримаю його погляду. Знову зламаюся. Дістаю телефон та відправляю одне єдине повідомлення. Ось і все. Я це зробила. Могла та потрібно було раніше. Але моя слабка та понівечена жіноча натура хотіла сидіти в перших рядах, дивлячись на його падіння. Насолоджуватися ним. Тому й познайомилася зі Славою. Бути ближче до нього. Погратися спочатку. Через це дала слабину. Складно усвідомлено завдавати шкоди людині, яку любиш, незважаючи ні на що. Любиш та так само сильно ненавидиш. Здається, що тебе розриває на двоє. Але я щойно зробила свій вибір. Назад дороги немає.

- Міш, я піду в номер. Втомилася! - залпом випиваю принесений коктейль.

- Я проведу!

- Як хочеш! - мені вже все одно.

Встаю та йду на вихід, не дивлячись у бік мого особистого подразника. Михайло опускає руку мені на поперек, трохи нижче дружнього дотику. Його розкуту поведінку залишаю без уваги, не до цього зараз. Мовчки піднімаємося в ліфті. Також мовчки проводжає мене до дверей номера. Ось тепер він починає напружувати. Наче в нас побачення. У голову лізуть безглузді думки. За ідеєю я маю нервувати - поцілує чи ні? Буде напрошуватися на «каву» чи ні? У мізках повна каша. Я знову на емоціях зробила помилку? Здавалося, все передбачила за ці п'ять років. Але вчинила знову імпульсивно. Тепер я знаю свою головну помилку - не потрібно було повертатися. Дивитися на агонію ворога це не моє. Прочитала б усе в інтернеті й забула, як страшний сон. Хоча навряд чи б так просто забула!

Пізно пити боржомі, коли нирки відмовили.

Дивлюся на Михайла. Видатний хлопець. У міру накачаний. Високий. Досить симпатичний. Дівчата на нього задивляються. Помічено!  

- Дякую за компанію! - прощаюся та повертаюся до дверей.

- Софія.

- Так, - ловить за лікоть та впивається в мої губи.

Несподівано та не зрозуміло. Просто ковзання губ та язика. Приємного нічого немає. Безглуздий обмін слиною. Як і в останні роки. Згадався і секс з двома партнерами після нього. Такий самий безглуздий контакт двох людей. Для мене. Вони ж задоволення отримували.

- Ти зовсім страх втратив. Я сказав наглядати за нею, а не засовувати свій язик їй до рота, - оговтуюсь від недоречних думок та здивовано дивлюся на Дроздова, який з'являється з другого ліфта.

Він стрімко наближається та, відштовхнувши мене вбік, хапає Михайла за лацкани сорочки. З усієї дурі впечатує того в стінку. Я, злегка прибалділа, не знаю, як реагувати. Гублюся не одна я. Михайло теж у ступорі.

- Я не думав, що..., - невпевнено починає мямлити, але його безцеремонно перебивають.

- Думати треба завжди. Звільнений. Геть пішов, - зло цідить та відкидає наче нашкодивше кошеня вбік.

Вкотре дивуюся скільки в ньому сили. Орієнтовно вони з Михайлом однієї вагової категорії, але відкинув він його так, що той упав. Щоправда миттєво піднявся та, не обертаючись, зник за ліфтами на сходах.

 Дроздов, важко дихаючи, повертається до мене. Обводить поглядом з голови до ніг та назад. Злий. Якого?

- Збиралася в номер його запросити?

- Тобі яка різниця? І взагалі - хто що та куди мені пхає не твоя клята справа? Чи не забагато ти на себе береш? - згадую, що найкращий захист - напад. 

- Софія, - було чітко видно, що це ім'я він силоміць вичавив із себе, - Ти прекрасно розумієш головну причину свого перебування тут.

- Перед весіллям вирішив нагулятися, - усміхаюся я, - Блондинка в ресторані. Я. Хто ще на черзі?

- Не ревнуй, ти в пріоритеті! - незворушно усміхається у відповідь.

Ця розмова не має сенсу. Коли він повернеться в країну, знову мене зненавидить. Не виходить у нас інакше. Мої патологічні ревнощі. Його безкомпромісність. Раніше часто думала, що було б, якби я набралася сміливості та все йому розповіла. Наразі розумію - нічого! Точніше ми б також розлучилися, тільки вже без сумних для багатьох наслідків.

- Твій пріоритет іде спати, щоб вранці знову не проспати. Якщо ти, звісно, ще потребуєш моїх послуг.

- Ти навіть не уявляєш до якої міри я потребую твоїх послуг, - повільно насувається на мене.

Я відступаю та неминуче стикаюся зі стіною. Він розставляє руки по обидва боки від моєї голови. Нахиляється до губ. Дотикається до них. Не цілує. Завмирає. Тілом до мене не торкається. Лише губами, які застигають на моїх та вкривають усе тіло мурашками. Глибоке дихання обпікає шкіру обличчя. Дике, первісне збудження поглинає мене. Останній раз, дозволяю собі, та сама цілую, руками обхоплюючи голову. Марат приречено стогне. Хапає за потилицю та поглиблює поцілунок. Іншою рукою за талію втискає в себе. Ось він феєрверк емоцій. Реальність відлітає за межу. Його губи, що пестять, нахабний язик, тіло, що притискається до мене, руки, що трепетно обіймають. Ось вона моя реальність. Все інше втрачає сенс. Не можу, не здатна чинити опір йому. Віддаюся повністю на його милість. Він це розуміє. Неохоче трохи відриває мене від себе. Злиття губ не розриває. Гарячково нишпорить у себе по кишенях. Без його рук стає реально боляче. Хмикаю та тягну назад на себе. Він підкоряється. З його кишені щось глухо падає на коридорний килим. Підводить мене та кудись несе. Куди саме дізнаюся, коли пілікає електронний замок у мій номер. Усе це відмічаю в найдальшому куточку свідомості. Увійти в номер та навіть просто відчинити двері в нас не виходить: