Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

Дрого

Я лечу подалі від Резиденції. Від неї! Усередині все вібрує від нищівної люті. Не пам'ятаю, щоб коли-небудь був так розлючений. На межі! Ще ніколи почуття не застилали очі, змушуючи керуватися дикими інстинктами. Я втратив контроль. Не тільки над собою, а й над ситуацією загалом. І це сталося не сьогодні. І не вчора, коли вона зникла, а я немов потерпілий рвався за нею, до тремтіння демонської сили боячись не встигнути. І навіть не після першого зникнення. Ні! Все почалося з її появою в моєму житті. Анна виникла з нізвідки. Шалено красива в короткій блакитній сукні. Тендітна блондинка. Перелякана. Беззахисна в пеклі, влаштованому мною. Відчайдушно смілива, у спробі врятуватися. Вона вибивалася з усього звичного мені. Руйнувала всі мої принципи. Приручала мене. Обволікала. Змушувала мчати за собою світами, немов ручного демона. Що в Гродосі. Що у світі людей. Та й тут, у Валонті. Де я, який зневажав людей на генетичному рівні, все ж не зміг протистояти їй. Не зміг завдати непоправної шкоди.

Щоб дістатися кільця, мені знадобилося дві години тридцять чотири хвилини і сорок три секунди. Цей час став моїм персональним пеклом. Навіть Засновники не зможуть назвати точну цифру перебування Анни у Валонті на мить мого переходу. У всіх світах часові рамки розмиті, бо вони скрізь відносні.

У першу мить повного переміщення в минуле, у своє тіло, я відчув невимовне полегшення, відчувши в руках свою дівчинку. Жива! Але потім у мій мозок почали вгризатися кадри, заповнюючи прогалини, що з'явилися через нелегальне проникнення Анни в минуле. Я немов дивився фільм, де виконував головну роль. Усі почуття, переживання, бажання проходили крізь мене, змушуючи з кожною новою пережитою емоцією все більше звіріти. Так, то був я. І так! І ні! Сам особисто в цій довбаній трагікомедії я не брав участі. Не я торкався до неї. Не від моїх рук, губ вона стогнала. Мені дісталися лише спогади. З одного боку - маячня, з іншого - чорні ревнощі до себе ж, ось тільки молодшого на понад шість сотень років. Як вона посміла іншому мені дозволяти так до себе торкатися?

А ще неприйняття, страх і безвихідь від неможливості вплинути на те, що відбувається. Я (він) робив їй боляче. Але ж я обіцяв, що не ображу. А якби... Могутній Волхв виявився безсилим перед обставинами.

А зараз що я роблю? Залишив її саму. Хоча мої покої безпечні, але завжди присутнє "але". Особливо в Резиденції батька. Та й від Анни можна очікувати чого завгодно - почуття самозбереження в неї тут зникло. У цьому є і моя провина - вселив, що зі мною вона в цілковитій безпеці. Адже не знав про її можливу зустріч із моїм найгіршим прототипом.

Мені потрібно охолонути. Не можу її зараз спостерігати. Я вже й так переступив межу. Накинувся на неї в пориві чорних ревнощів. У мізках досі б'ється думка, що вона зрадила. Насмілилася зрадити! І пох*й, що зі мною ж. Вона сиділа оголеною на мені (ньому) верхи. Потрібен час, щоб правильно обробити інформацію. Адекватно сприйняти те, що вже сталося. Не звинувачувати в тому, в чому не винна.

Подумки зв'язався з Владаром. Йому довіряю беззастережно. Наказав забрати Анну в безпечне місце. Очей із неї не спускати до мого повернення та не сміти навіть торкатися. Його недавні провокації мені до одного місця. Знаю, що не зачепить моє. Але вважаю за потрібне попередити.

А в самого в голові крутилися спогади нашого (їхнього) зіткнення. Наша друга перша зустріч за забійністю моєї реакції не поступалася першій. Коли вона стрибнула в мої обійми - всі рецептори сказилися. Її звичайному впливу на мене не завадив навіть той факт, що переді мною людина. А коли дійшло, відкинув від себе за шкірку, немов кошеня, що напаскудило. Як же так? Я Вищий Волхв, Спадкоємець Валонта, один із найсильніших магів, зумів забажати жалюгідну людинку? Страта! У підвал. Без варіантів!

Дві доби не знаходив собі місця. Демон усередині метався диким звіром. Я не розумів, що зі мною коїться. Чому не можу перестати думати про неї? Чому все в мені противитися її покаранню? Чому навпаки хочеться захищати? Чому дурію від думки, як їй погано в підвалі?

Це вже зараз, з повністю відновленою картиною, я розумію, що відбувалося. Наша першорядна зустріч відбулася в Гродосі. Анна вже тоді влізла мені під шкіру. З першого моменту на підсвідомому рівні вже була моєю. І не важливо в якому світі чи часі ми б зустрічалися після. Реакція на неї не змусила б на себе довго чекати. 

Не витримав - наказав привести. І почалася внутрішня боротьба. Шалено хотів, але не міг дозволити собі опуститися до людини. Ображав. Принижував. Але мало не посидів, коли дізнався, що вона покинула Резиденцію.

Зрештою, знайшов вихід! І її покарати за те, що така бажана, і себе позбавити від мани. Трахнути в образі демона. А що? Я отримаю чого так хочу, не переступаючи через себе, і вона відносно жива залишиться. Навіть не зупиняло те, що її маячня про переміщення в минуле виявилася правдою - доказ тому одягнений особисто мною блокіратор на її мізинець. Подумав, що в майбутньому в мене мізки зовсім перестали працювати. Але я не зміг! Подивився в заплакані очі, які з жахом дивилися на мене і здався. Відпустив себе, а також упередження, забобони.

У моменти цих спогадів демон усередині мене здригався від жаху розуміння, що могло статися. Анна ніколи не пробачила б мене. А я б не відпустив. Я вже давно переступив точку неповернення. "Весело" б нам тоді довелося коротати разом безсмертя!

Коли в голові постала картинка, де моя дівчинка, накрившись чорним лахміттям, крокувала під смертельним для неї небом, як лють із новою силою заструменіла по венах. Вона усвідомлено ризикувала своїм життям. Навіщо? Я ж казав, що знайду її де завгодно. Не могла почекати?