Читати книгу - "Час кохати, Ерін Кас "

— Не хочу нікого бачити, — кусаю вуста, щоб не заплакати.

— Ну, що таке, — сідає поряд, гладить мене по голові. — Щось болить?

— Угу, — здаюся, схлипуючи. У грудях так болить, що сил немає терпіти. Вона прилягає біля мене, а я нахабно обіймаю.

— Ти мене лякаєш, — погладжує по спині. — Поїхали до лікарні. Що болить?

— У лікарні розбите серце не лікують, — промовляю крізь сльози.

— Он воно що? — каже тихо. — З Мироном посварилися? Тому не відповідала?

— Мам, до чого тут Мирон? — відхиляюся, витираючи сльози. — Скажи йому, що я зараз вийду.

— Ні, у такому вигляді краще не показуватись, — встає, поправляючи свій одяг.

— Ма, вийду, — кажу суворіше. — Нам з Мироном необхідно поговорити.

— Сашо, не роби необміркованих вчинків. Ти зараз не в тому настрої.

— Та ні, він обміркований, я не пошкодую, — знаходжу рушник і йду до ванної кімнати.

Яскраве світло ріже червоні очі. Вмиваюся, збираю волосся, намагаючись не дивитися на себе в дзеркало. Повернувшись до кімнати, одягаю джинси й светр, які кинула абияк на стілець. Коли проходжу повз кухню, чую, що батьки збираються вечеряти. Зараз мені здається нереальною задачею зустріти людину і прожити з нею разом половину життя. Це, мабуть, виключення, а не закономірність.

— Привіт, — Мирона застаю біля альтанки.

— Ти спала? Не хотів будити.

— Втомилася. Мироне… — глибоко вдихаю повітря. — Я дуже гарно думала, але, на жаль, не можу відповісти тобі взаємністю. Вибач, стосунків не буде, — дивлюся на нього.

— Е-м-м… Зрозумів, — киває, розгублено. Мабуть, не очікував від мене такої серйозної заяви. — Сподіваюся, ми хоча б спілкуватися будемо?

— Звісно, — ховаю очі, обіймаючи себе руками.

— Тоді поїду. Не буду відволікати.

— Вибач, — знову хочеться плакати. Яке несправедливе життя. Чому не можна обрати того, кого кохати?

— Угу, — вже збирається піти, але зупиняється. — Ти ж знаєш, що я завжди прийду на допомогу?

— Так, — пускаю сльозинку.

— Бувай, — він йде, а я ще довго сиджу на вулиці, намагаючись прийти до тями і зрозуміти, як мені рухатися далі.

Повернувшись до кімнати, помічаю на телефоні повідомлення від Лізи. Вона коротко повідомляє, що викладача на парі не було, а у понеділок вже повернеться наш справжній куратор. Зітхаю. Відклавши телефон довго сиджу в роздумах, а тоді наважуюсь набрати його номер. Схвильовано слухаю гудки. Дуже довго. Нервово.

— Олександро, — смикаюся від його суворого голосу, — не дзвони сюди більше.

— Я просто хотіла спитати, як Ольга, — белькочу розгублено.

— Чим ти думала, коли штовхала її? — лунає натомість. Зараз я не впізнаю його голосу, ніби зі мною говорить абсолютно чужа людина.

— Я не штовхала.

— Справді? То Ольга сама тихенько лягла й удала, що в неї загроза? Лікарів підкупила?

— Вона не втрималась…

— Припини, — відрізає грубо. — Не хочу чути. Твої безглузді виправдання не врятують зараз мою дитину, — ріже серце жахливою новиною.

— Я… — емоційно я не можу витягнути цю розмову. Особливо тоді, коли слухати ніхто не збирається. Він не повірить, це ж очевидно. — Ми можемо поговорити пізніше? — ковтаю гіркі сльози.

— Ні. Більше ми не побачимось. Сашо… Якщо дитина помре, я тобі цього ніколи не пробачу, — він відхиляє виклик, а я жбурляю телефон на підлогу і падаю на ліжко. Єдине, що бажаю в цей момент — зникнути.