Читати книгу - "Ти не мій брат, Ханна Еванс "

Настя

Артур нависає наді ною, відчуваю його подих на своїх губах. Ноги стають ватними, не можу поворушитися, тіло тремтить. Ми важко дихаємо, його очі такі безжальні, вони стирають всі кордони. "Плавлюсь" від його напору, гублюся, але чуємо.

 - Артур!

Це вириває нас із цього марення, ми відриваємось і дивимось один на одного. Артур протирає обличчя, ніби приводить себе до тями, а я, нарешті видихаю і починаю усвідомлювати те, що тільки могло статися.

" Що зі мною? Чому поруч з ним, я знову себе втрачаю? Адже так, не можна! В Артура є наречена, а я... Я його ненавиджу! "

Тоді знову чуємо.

 - Артур! 

Тепер стає зрозуміло, що це, голос Арса. Але перед тим, як піти, Артур розвертається і каже.

 - Не дозволяй нікому, так з тобою поводитись!

І йде. Злість мене охоплює повністю і я викрикую навздогін.

 - А це вже, не твоя справа!

" Та як він сміє? Він сам не краще поводиться! Навіжений! "

Йому все рівно, а я продовжую.

 - Я й сама могла за себе постояти і тебе про допомогу, не просила!

Але він вже далеко і наврядчи чує мої слова. Бачу як підходить до Арса і про щось розмовляє. Я "беру себе в руки" і йду теж. Дойшовши до них, байдуже проходжу повз і чую.

 - Та я ж кажу, Карина телефон зриває. Звідки у неї мій номер?

 - Я зрозумів. Зараз все вирішу. 

Далі стає сумно і важко на серці. Мріяти про чужого нареченого - це неправильно. До того ж, ми ледь не поцілувались.

" Хіба ж можна так вчиняти, знаючи, що він невільний? "

Відчуваю знову його погляд, але не звертаю на це увагу і йду далі. Доходжу до Лінки.

 - Натка, ти як?

 - Лін, не питай нічого, я їду.

 - Сама? Куди? Ти годину бачила?

 - Таксі викличу.

 - Натка, ти хочеш проблем на власну голову?

 - Хочу Лін, дуже, інакше моє серце не витримає!

Лінка перестає сперечатися і для моєї безпеки, їде зі мною. Доки хлопці щось обговорюють, ми тихо зникаємо у таксі. Дорогою, вона все пояснює Арсу. Він обіцяє її насварити, але Лінка лише закохано усміхається. Вони такі щасливі.

Вона підвозить мене додому і їде далі. Заходжу у будинок і чую, як Карина з мамою про щось розмовляють на кухні.

Мені зовсім не хочеться післуховувати, але проходячи повз, вловлюють мамині слова.

 - Кариночко, доню, не хвилюйся. Арсен сказав, що Артур з ним, вони скоро приїдуть.

Боляче стає і соромно, самій від себе. Я пришвидшуюсь, біжу у свою кімнату і закриваю двері. Сповзаю по них на землю і плачу.

" Подумати тільки, я розлучниця, людина, яка лізить у чужі відносини. Ні, я такою не буду! Аби лише відгуляти весілля, всі роз'їдуться по своїх містах і все буде, як раніше. Але, як жити далі з цим болем? Не знаю... "

Довго не можу заснути, чую навіть, коли приходить Артур і йде нагору. Карина його наздоганяє і вони починають сваритися. Лунає гучний звук дверей у його кімнату. Подумати тільки, Артур тут, разом з іншою, одразу за стіною. Не витримую цього, швидко спускаюсь і виходжу на вулицю. По дорозі чую далі їхні крики. А сама, сідаю у саду на качелі, декілька сльозинок котяться по обличчі. Деякий час так сиджу. А коли їхня сварка закінчується, не помічаю, як засинаю. Прокидаюсь від дивного шуму. Відкриваю очі і бачу Артура, він накриває мене пледом. Ми зустрічаємось поглядами і завмераємо. Тоді до мене доходять недавні події. Я зриваюсь і випалюю.

 - Ти що робиш?

 - Надворі холодно, тому й вирішив...

 - Я не про це!

Він важко здихає і сідає поруч. Від його близькості, серце пришвидшується, а дихання збивається. 

" Ну ось чому, я завжди так реагую? "

 - Навіщо ти вмішався у бійку, я й сама могла...

Далі він нічого не каже, лише встає і мовчки йде. Артур зовсім інший, він став закритим, не таким як раніше.

Через декілька хвилин він виходить з двома чашками, теплого чаю.

 - Тримай.

 - Дякую, я думала ти пішов... До Карини.

Останнє, тихіше вимовляю. На що, Артур лише гірко посміхається і далі мовчить, лише попиває свій чай.

Мені здалося, що він нещасливий з Кариною. Від цього, стає сумно і приємно водночас. 

" Чи може це означати, що Артур ще відчуває, щось до мене? "

Приємного читання, мої любі❤️ Дякую усім за вподобайочки... Ваша, Ханна Еванс...