Читати книгу - "Королівство у спадок, Олег Говда"

«Гарне тут… у сенсі на моїх виноградниках… вино роблять. Усього два чи три кубки осушив, а відчуваю — поплив. Добре так усередині організму стало, тепло. І співрозмовники, як один, приємні люди. Мені тільки добра бажають… Я їм теж…»

— Ваша високосте? Коля? Тобі недобре?

«А нічого так білявка. Фігуриста... Цицьки так і просять у долоні. Соковиті... Треба буде з нею познайомитися ближче, по-дорослому... Ось тільки спершу з вікна вистрибну. Чисто для приколу. Смішно ж… Та й душно тут. А зовні, мабуть, краса… простір…»

— Усім відійти!

«А тобі чого треба, старче? Руками, як млин махаєш... Відвали з дороги, бо не подивлюся на сивину. Як дам під ребро. Краще за будь-якого біса... Ги-ги-ги... Смішно сказав... Аж в очах від сміху потемніло. І якась слабкість… Присяду, відпочину…»

— Фу… Встиг…

Старий у прикольному балахоні примостився поряд і тепер уже не перед обличчям долонями розмахує, а над головою водить.

— Що трапилося, метре Ігнаціусе?

Блондинка дивиться дбайливо. Ух, я б тобі…

— Магічна атака… — старий ще кілька разів змахнув руками, після чого пробурмотів щось і ляснув. — Все… Встиг…

— Що встигли, метре? — я з подивом подивився на мага, який виглядав так, ніби вагон вугілля розвантажив. Інші теж виглядали чимось дуже стривоженими.

— Ваша високосте, ви як почуваєтеся?

— Нормально? А що трапилось? Начебто, сиділи, розмовляли… Капітан про війська говорити хотів? Чого ви злякалися? Гей!.. Я що занадто тихо питаю? Чи зволить мені хтось відповісти?

— Звичайно, звичайно, ваша високосте… — замість відповіді маг поліз пальцями мені в очі, безцеремонно відтягуючи повіки і роздивляючись очні яблука. — Так… Жодних слідів, — потім повернувся до Леонідії. — Пані, будьте ласкаві. Плесніть принцу вина… У кубок… — уточнив про всяк випадок. Може, й правильно. Судячи з очманілих лиць інших, з дівчини стало б облити мене з глека.

— Випийте, ваша високосте… Такий струс для організму тяжке випробування. Потрібно його підкріпити.

Я відмовлятися не став. Вино смачне. Як напівсолодке шампанське, тільки без пухирців.

— Отак приблизно й була накладена порча на весь королівський рід… — немов продовжуючи пояснення, промовив маг. — Жаль, і цього разу я не зміг зрозуміти, хто закляття робив. Щось знайоме... Безперечно... В основі відчувається стара школа. Але деякі завитки зовсім чужі… Я навіть сказав би, неможливі. М-так… Загадка.

Метр Ігнаціус зробив ще пару пасів у мене над головою, полегшено видихнув... і несподівано захихотів.

— Чисто… Сподіваюся, мій сюрприз у відповідь, теж сподобався.

Помовчав трохи, але старому магу дуже хотілося похвалитися. Хоч перед кимось.

— Відсікаючи чари, я до уривків сили причепив своє заклинання. Зовсім маленьке. Думаю, він навіть не помітить. Спочатку... А коли зрозуміє, заблокувати вже не зможе.

— Яке ж? — підіграв я магу, починаючи розуміти, що щойно був на волосину від чогось дуже неприємного. — Чи це секрет?

— Ні… — метр знову хихикнув. — Я наслав на нього нескінченне чхання… Тож тепер вашому ворогові гарантовано кілька місяців дуже неприємних відчуттів.

Згадавши, як я одного разу я майже добу чхав і сморкався від якоїсь алергії, через що ніс розпух удвічі, а в голові немов кисіль утворився, мене аж пересмикнуло.

— Жорстоко…

— Не особливо… Якщо пригадати, що він створив із цілим королівським родом і щойно намагався вбити вас. Але, навіть не в цьому справа… Просто в мене не було часу та можливості направити на ворожого мага щось більш істотне. А така дрібниця, напевно, прослизне. І, крім неприємностей для нього, ще й позбавить нас на якийсь час чергових атак.

— Яким чином?

Метр Ігнаціус посміхнувся.

— Він же не зможе вимовити до кінця жодного заклинання... І доки не вилікується, буде змушений користуватися лише рунами. А це зовсім не та міць, що у вербального закляття. Для того щоб руни подіяли, предмет зачарований ними повинен бути поруч з вами досить тривалий час. А про це я вже зможу подбати. Так що з цього дня, мій принце, будь-які знахідки, які тільки вам підвернутися, прошу спершу показувати мені. Це стосується всіх тут присутніх… А зараз, якщо дозволите, я ненадовго відлучусь. Хочу дещо перевірити, доки свіжо в пам'яті.

— Звісно, ​​метр… Я саме згадав, що на млині… — дивлячись на спорожніле крісло, обірвав почату фразу. І, щоб згладити незручність, повернувся до розмови, розпочатої капітаном гвардії. — Я слухаю вас уважно?

— Так… ваша високосте… — Лавр Тулі знову схопився на ноги.

Не міг старий служака сидіти, коли розмовляв із начальством. Тим паче, найяснішим.

— Я хотів сказати, якщо ви накажете Аристарху видати мені певну суму… То я беруся за п'ятиденний термін привести в замок не менше двох десятків ветеранів-латників... Ви не зможете взяти їх у похід, вони не супроводжуватимуть обози і патрулювати округу… вік не той. Але, зі стін ворог зіб'є їх лише катапультою. І новобранців вони вишколять краще за будь-якого сержанта… ну, коли ви почнете збирати нове військо.