Читати книгу - "Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов"

розбруньковувалося світло-зелене листя, запитував він, учитель географії середньої загальноосвітньої школи Геліотроп Меридіанович Паралеля. Як завжди, у доброму гуморі, він виглядав у вікно третього поверху, тягнучи, мов ранній сонях, лисувату голівку до сонця, яке пестило його, обквацюючи веснянками; і він на довгі миті забувався, занедбуючи клас, школу, нас за партами, яких він називав мої саранчата, і сповнене щему життя шкільного наставника.

Я линув крізь сувої ядучого диму, що його вітер клубочив попереду, і здавалося, що він не закінчиться. Виринали вказівники, закіптюжені й пооблущувані, з гучними назвами, які ще можна було розпізнати, і давнішими, що проступали з-під них. Я вдивлявся у ті палімпсести.

«Теракт!» — прокракав голос крука, кваплячись поділитися новиною. Тож не так уже й безпідставно мене підозрювали.

Турецький павільйон,

в якому герой купує папучі, спогадує Абу Касима й спілкується з Роксоланою.

— Ласкаво просимо! — раніше за голос я відчув доторк: хтось лагідно узяв мене під лікоть.

Позаяк я все ще мовчав, голос мовив:

— Це Стамбул.

Я здивовано звів брови.

— Константинополь.

Я далі мовчав.

— Царгород.

Я кивнув. Збагнувши, що він на свій лад тлумачить моє здивування, я з розумінням кивнув. Він розплився в чарівній усмішці:

— Iyi günler! Mernaba![21]

Павільйон було поділено на дві частини. Посередині протікав штучно закладений струмок, сполучений по праву руч з озерцем, в якому плавали червоні коропи. Щоразу, коли хтось проходив поруч, вони збивалися докупи і пливли вздовж берега, показуючи на мигах, що їх належить годувати. Я намагався, наскільки дозволяли виховання і конституція, не нехтувати традиції — ковтав засмаженого цвіркуна, щоб потім тихенько вийти і виблювати; лягав у ліжко з вісімдесятирічною дружиною місцевого царя, колись першою, зараз останньою в його гаремі, смиренно приймаючи виявлену мені гостинність — уявляючи, що це Любов, я доходив до ерекції і, зімітувавши coitus, прожогом вискакував із халупки, покликаючись на нестерпність місцевих комах, але цього разу так далеко справа не зайде і не зайшла: я перебував у центрі цивілізації, хай там що під нею розуміють — колись тут гостювали козаки і Байда Вишневецький висів на гаку і висьма грав на бандуру.

Струмок називався BOSPORUS, а над озерцем, в яке він впадав, стояла табличка з гучною назвою МАРМУРОВЕ МОРЕ. Я простував торговими рядами Візантиніону, європейського кварталу міста, просуваючись у глибину історії, бачив розкіш і могуть Візантії, непомалу дивуючись, що так давно могло існувати таке велике місто, якому не було тоді рівного. Я бачив хрестоносців, які це все руйнували, руйнували і мордували — стоп! Такого не може бути — не інакше, як прогалини в моїй історичній пам’яті, за що я мав трійку в атестаті зрілості, в чому соромно зізнаватися. «Стривай, хіба не йшли вони визволяти Гріб Господній?» — «Але ж Гріб Господній не в Царгороді!» — «Власне». — «Гріб Господній в Єрусалимі». — «Начебто». — «Щось не в’яжеться». — «І я так кажу». — «Вони йшли нам’яти боки поганцям». — «Але чомусь опинилися в Константинополі». — «Збилися зі шляху». — «Так виглядає». Змушений утікати сам, я не міг їх стримати — ніхто не наділив мене правом спровокувати колізію часів, похряснувши в добі, до якої я маю вельми опосередкований стосунок: здебільшого через романи і приповідки, увесь той фольклор, який іноді намугикую собі під ніс. Вибігши геть із бійні номер одна тисяча двісті чотири, я на повні груди вдихнув повітря, однак розпружився передчасно — то був дивовижний лабіринт, і коли здавалося, що вже кінець, він являв нове відгалуження, й тим його рукавам не було ні кінця, ні краю. Помолившись в Айя-Софії, я рушив далі.

Невдовзі я опинився на головному проспекті, з якого завернув праворуч, упершись у крамницю, — було менш людно і більш загадково. Над крамницею висіла вивіска PAPUÇÇU, що, погойдуючись на вітрі, рипіла. У вітрині стояло взуття, брунатне, чорне, біле, примусивши згадати Абу-Касима, діяннями якого колись непомалу захоплювався. Я хотів поставити свічку за упокій доброчинної душі цього чоловіка, мецената і самарянина, точніше, мусульманина, ладного віддати останню свитину.

Краще, ніж свічку, було поставити на його могилу нові папучі, гарні й блискучі, з задертими носами, по які я й зайшов. Я подався у громадську книгозбірню, перегорнув усі, які були, енциклопедії, довідники, реєстри й кадастри у намаганні знайти щось про нього, найголовніше ж, однак, з’ясувати, де він похований, проте жодної згадки про нього я не знайшов.

Я побував на всіх історичних кладовищах міста, однак його могили на жодному не надибав. Де вона? Хто, коли і за що міг її зруйнувати? Чому нащадки не шанують великих пращурів? Оббивши пороги книгарень, тільки в ізмірського антиквара я надибав запорошений томик його біографії, викладеної у віршах, з короткою анотацією: Абу Касим (1856 — 1916), турецький магнат, дідич, поет. Меценат. Автор поеми «Як Бог навчив Абу Касима розуму і як Абу Касим після того чинив добро» — світ спогадує Геро Страта, не пам’ятаючи про Абу Касима. Томик завершувався рядками, що вказували на довголіття і беатифікацію: «Довго він прожив ще в Бозі, / Вмер десь голий у берлозі, / З капцями його затим / По-жебрацьки поховали, / Споминали, величали — / Він турецьким став святим». На жаль, томик нічого не казав про автора Абу Касимового життєпису — ченця одного із тих художніх монастирів, яких чимало від Афону до Маняви; для нього, рахманного слуги Господа свого, було гріхом і облудою виставляти своє ім’я напохвал.

Папучі, врешті, згодилися мені, бо мої мешти давно вже просили їсти, а я не мав їх чим нагодувати. Скинувши, я швиргонув зношені шкарбани червоним коропам, котрі умвлівіч пошматували їх і проковтнули. Я хотів уже було взутися в папучі, як із них, дряпаючи мої ступні і пальці, почали вистрибувати здичавілі коти із задертими хвостами і настовбурченим хутром, кидаючись із пронизливим нявкотом урозтіч. Їх з’являлося і з’являлося, наче з розчахненої утроби котячого божества — того ґатунку, що їх малюють у міфологічних енциклопедіях. Я облишив папучі і пішов — дідько з ними — босоніж, зрештою, хіба не так учинив і навчав Абу Касим?

На троні сиділа вродлива володарка. Виразні слов’янські риси її милого личка примусили мене прошепотіти: «Настю». — «Я Роксолана!» — відрубала вона грізним голосом Венери в хутрах: я досі не певний, з обачності, бо навколо євнухи з ятаганами, чи тому, що я бовкнув дурницю. «Перепрошую, сереніссіма!» — «Сідай, паяце», — полагіднішала вона, і я сів.