Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

Солдати Федерації були вже так близько, що Жинь бачила відблиски світла на їхніх обличчях.

Кітаєва рука затремтіла.

— Ще рано, — прошепотіла вона.

Перший батальйон Федерації перетнув межу.

— Зараз.

Кітай перерубав мотузку.

З точки розриву ринула лавина колод, які під дією сили тяжіння покотилися вниз крізь основну колону військ. Колоди котилися хаотично, ламали кінцівки й трощили кістки з громоподібним звуком, який усе лунав і лунав. У якусь мить гуркіт бійні був таким, аж Жинь подумала, що вони можуть виграти цей бій ще до його початку, суттєво прорідивши сили наступу. Кітай істерично зойкав від криків унизу й хапався за Жинь, щоб не впасти зі стіни, коли трусонуло ворота.

Але коли гуркіт колод стих, загарбники продовжили просуватися в Сінеґард під ритмічний бій військових барабанів.

З ярусу над Жинь та Кітаєм, стоячи на найвищому виступі Південних воріт, лучники випустили хмару стріл. Більшість із них брязнули об підняті щити, так і не досягнувши мети. Але деякі пробилися в щілини, загрузаючи вістрям у незахищених соковитих частинах солдатських ший. Та озброєні солдати Федерації просто крокували далі по тілах загиблих товаришів, продовжуючи безжальний штурм міських воріт.

Лідер загону скомандував випустити новий залп стріл.

Це було майже марно. Солдатів було значно більше, ніж стріл. Зовнішня оборона Сінеґарда була щонайліпше неміцна. Вони запустили всі Кітаєві хитромудрі пастки, і хоча всі, крім однієї, спрацювали просто прекрасно, цього було замало, аби бодай трохи прорідити лави ворогів.

Лишалося тільки чекати. Чекати, доки ворота зламають, доки почується шалений гуркіт. А потім задзвонили всі сигнальні гонги, повідомляючи всім, хто ще не знав, що Федерація пробила стіни. Федерація ввійшла до Сінеґарда.

Вони крокували до какофонії гарматного вогню й снарядів, навалюючись на зовнішню оборону Сінеґарда таранами.

Ворота зігнулися і зламалися під натиском.

Солдати Федерації кинулися крізь них, немов зграя мурах, немов рій шершнів, непереборні та нескінченні, незліченні.

«Нам не перемогти». Оніміла від відчаю, Жинь стояла, опустивши меч. Що зміниться, якщо вона відбиватиметься? Це може відкласти її смертний вирок на декілька секунд чи хвилин, але до кінця ночі вона не доживе, її тіло лежатиме на землі побите й закривавлене, і ніщо вже не матиме значення…

Цей бій не скидався на битви з легенд, коли кількість неважлива, коли купка воїнів, на кшталт Тріади, могла порішити цілий легіон. Неважливо, наскільки в них гарна техніка, важило лише те, як урівноважена кількість.

А сінеґардці суттєво поступалися числом вояків.

Жинь усередині все похололо, коли вона побачила, як озброєні загони входять у місто, як ряди та колони тягнуться до безкінечності.

«Я тут помру, — усвідомила вона. — Вони виріжуть нас, мов худобу».

Кітай сильно її смикнув, вона впала на каміння, і сокира поцілила в стіну, де вона щойно стояла.

Її власник висмикнув сокиру зі стіни й метнув у них знову, але цього разу Жинь відбила сокиру мечем. Удар спровокував викид адреналіну, що розійшовся кров’ю.

Страх неможливо викорінити. Але й бажання вижити — також.

Жинь пірнула під рукою солдата й устромила меча в не прикритий шоломом м’який жолобок під підборіддям. Вона прорізала жир і сухожилля, відчуваючи, як вістря проходить крізь язик і рухається вгору через ніс до мозку. Під смугою сталі вибухнула сонна артерія. Кров залила руку Жинь аж до ліктя. Солдат ледь сіпнувся й упав на неї.

«Він мертвий, — заціпеніло подумала вона. — Я його вбила».

Попри всі бойові тренування, Жинь ніколи не замислювалася, як то воно — насправжки відібрати чиєсь життя. Розрубати артерію, а не лише вдати це. Завдати тілу таких серйозних ушкоджень, порушити всі його функції й назавжди зупинити в ньому рух.

В Академії їх учили виводити противника з ладу. Учили битися проти друзів. Вони діяли, керуючись суворими правилами майстрів, і уважно стежили за тим, щоб уникати травмування. Хай би скільки не було обговорень і теорії, їх не вчили вбивати по-справжньому.

Жинь думала, що відчує, як життя покидатиме тіло її жертви. Що вона відзначить його смерть значущішими думками, аніж «Мінус один, лишилося ще десять тисяч». Думала, що відчує бодай щось.

Але нічого не відчула. Лише тимчасовий шок, а потім гнітюче усвідомлення, що треба робити це знову, і знову, і знову.

Жинь витягла свою зброю зі щелепи солдата саме вчасно, щоб відбити інший меч у себе над головою. Вона різко підняла меча й заблокувала удар. Відбила. Штовхнула. І знову пролила кров.

Удруге було аж ніяк не легше.

Здавалося, немовби світ заполонили солдати Федерації. Вони всі були однаковими: однакові шоломи, однакові обладунки. Зарубай одного — і миттю з’явиться інший.

У гущі бою Жинь було ніколи думати. Вона відбивалася рефлекторно. Кожна дія вимагала реакції. Вона вже не бачила Кітая, він зник у морі тіл, в океані металевого брязкоту й факелів.

Бій із Федерацією зовсім не нагадував бою на арені. Бойового досвіду Жинь не мала. Ворог з’являвся з різних боків, а не лише з якогось одного, і, здолавши одного суперника, вона ні на крок не наближалася до перемоги в битві.

Федерація не володіла бойовими мистецтвами. Їхні рухи були скованими, завченими. А моделі прогнозованими. Але вони тренувалися битися строєм, вони вивчали груповий бій. Вони рухалися так, немовби мали спільний розум; усі дії були скоординовані завдяки рокам вишколу. Вони мали кращу підготовку. І краще озброєння.

Солдати Федерації не вели витонченого бою. Вони билися жорстоко. А ще вони не боялися смерті. Поранені, вони падали, а їхні товариші просувалися далі по їхніх мертвих тілах. Вони були невблаганні. А ще їх було так багато.

«Я помру».

Хіба що… Хіба що…

Макові зерна в кишені Жинь волали, щоб вона їх проковтнула. Вона могла використати їх зараз. Могла піти до Пантеону і прикликати бога. Що важили застереження Дзяна, якщо всі вони однаково мають померти?

Жинь уже бачила обличчя Фенікса. І знала, яка сила опинилася б у її руках, якби вона тільки попросила.

«Я можу зробити тебе видатною. Можу зробити легендою».

Жинь не хотіла бути легендою, вона хотіла вижити. Понад усе хотіла жити, хай якими страшними будуть наслідки, і якщо, прикликавши Фенікса, вона зможе це зробити, то нехай буде так. Тепер перестороги Дзяна були для неї неважливими, бо її співвітчизників та однокласників розтинали на шматки поруч, бо вона не знала, чи не стане наступна секунда для неї останньою. Якщо їй судилося вмерти, вона не помре ось так, маленька, слабка й безпорадна.

Вона має зв’язок із богом.

Вона помре як шаманка.

Коли Жинь пірнула в куток біля воріт, її серце мало не вискакувало з грудей. За ті кілька секунд, коли її ніхто не бачив, вона застромила руку в кишеню й витягла макові зерна. Поклала до рота.

Жинь вагалася.

Якщо вона проковтне зерна, а це не подіє, вона точно загине. Сп’яніла, заціпеніла й у полоні галюцинацій, вона не зможе битися.

Повітря прорізав звук сурми. Жинь різко задерла голову. Це був сигнал тривоги від Східних воріт.

Але біля Південних воріт не було вільних загонів. Критична ситуація була скрізь. Муґенці переважали кількісно втричі, і якщо половина людей відійде до Східних воріт, то Федерація