Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

Здається, гість ледь не сказав щось, чого мені, на думку Руслана, не варто чути. І за це Руслан явно на нього розлютився.

— Нам потрібно негайно їхати. Із супроводом, — говорить той чоловік.

А в очах Руслана спалахує буря. Він опускає руки, повільно переводить погляд на мене. Оцінює мою адекватність і здатність не накоїти дурниць?

Рішення приходить миттєво.

— Їдь, — кажу байдужим тоном. — Я буду чекати вдома, — говорю те, що він хоче почути.

Встаю. Опиняюся зовсім поруч із ним.

Руслан із секунду дивиться на мене. Я ж дивлюся крізь нього. А потім він різким рухом притискає мене до себе, поклавши одну руку на потилицю й обриваючи будь-які спроби чинити опір, і впивається в мої губи жадібним поцілунком. Так, немов востаннє.

Немов прощаючись.

І я відповідаю з тією ж пристрастю, тому що я дійсно прощаюся…