Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

капітан лаяв матроса, що вистрілив передчасно. Пролунав наказ: «Уперед!», і наші кинулися на дикунів, ревнувши «Ура!» Затріскотіли постріли, потім пролунав залп. Тубільці дико заверещали, але той вереск потонув у вигуках «Ура!» З усього було знати, що наші матроси гнали ворогів до моря.

Дослухаючись до різноголосого гамору, я почув, як зашелестіло листя. Спочатку я подумав, що то дикуни вгледіли шхуну, та за мент побачив у непевному світлі численний загін — сотень, мабуть, кілька, — який продирався через гущавину, прямуючи до бойовиська. Я відразу збагнув, що цей загін заскочить наших іззаду. Так воно й сталося: за хвилину-другу зчинився страшний лемент, залунали передсмертні зойки, і серед них мені вчулися знайомі голоси.

Зрештою битва вщухла, і дикуни радісно зарепетували. Отже, наших переможено. Я заціпенів із жаху. Що тепер діяти? Про полон мені було страшно навіть думати; тікати в гори — справа безнадійна: мене-бо хутко знайдуть; а вивести шхуну з річки в море сам один, без нічиєї допомоги, я не міг аж ніяк. Та це була моя єдина надія на рятунок, і я вирішив спробувати. Щойно я намірився відштовхнути човна, як рука моя завмерла: пролунав страшний зойк, від якого кров мені похолола в жилах: я впізнав голос нашого матроса. Дикуни заревіли. По тому я почув ще один і ще один передсмертний зойк; у вухах мені задзвеніло. Ясна річ, тубільці безжально вбивали своїх бранців-піратів. Серце моє ледве не вискочило з грудей, голова палала; я схопив гак і хотів був відштовхнути човен од берега, аж раптом з кущів вискочила людина.

— Стривай, Релфе! Стривай!.. Тепер відштовхуй, — гукнув він і вскочив у човен, ледве його не перекинувши. То був Біл! За мить ми опинилися на шхуні, припнули човна, перерізали кодолу, лишивши на дні кітвицю, й налягли на весла. Дужий Біл так гребнув, що шхуна замалим не вискочила на берег: поспішаючи, він забув, що я ледве міг зрушити здоровезне весло. Тоді він скочив до керма й поставив стерно під кутом, отож наші зусилля майже зрівноважувалися. Шхуна прудко посунула за водою; та перш ніж ми досягли гирла, на березі розлягся тисячоголосий крик: дикуни нас помітили. Вони кинулись у воду й попливли до шхуни, але ніяк не могли її наздогнати. Проте один дужчий чолов'яга таки вхопив кінець линви, що звисала з корми, й видряпався на облавок. Біл помітив напасника, як тільки його голова вигулькнула з-за гакаборту, але й знаку не дав, а веслував собі далі, аж поки той підкрався до нього майже впритул; по тому, кинувши весло, він луснув його кулаком по лобі, й дикун гепнув на палубу. Біл кинув його за облавок і знову взявся до весла. Та на нас чигала більша небезпека: дикуни-бо випередили шхуну й стояли на березі, збираючись перейняти її плавом. Аби їм пощастило свій намір виконати, нам був би капут. Хвилину Біл стояв вагаючись. По тому вихопив з-за пояса пістоля, скочив до гармати, притулив кремінь до запалу й вистрілив. Запал ураз зашипів, із цівки вирвався сліпучий спалах, і гримнув такий оглушливий постріл, що, здавалося, повалилися гори.

Цього було досить. Перелякані дикуни на мить остовпіли й завагались, а ми тим часом їх минули.

Наші вітрила нап'яв бриз, якого ми досі не відчували за густим листом, шхуна полинула вперед, і крик обдурених дикунів завмер удалині. Ми випливли в море.

РОЗДІЛ XXVII

Роздуми. — Поранений. — Шквал. — Смерть

І тіло, і душа людини мають свою міру витривалості, яка змінюється залежно від життєвих обставин. Саме завдяки тій витривалості людина здебільшого долає всі перепони, що постають їй на дорозі, хоч які вони високі та круті. Але буває так, що, коли вершину подолано й труднощі переборено, людина враз в'яне, стає знервована й недолуга, втома сповнює всеньке її тіло, і людині не до снаги зробити навіть найменшого зусилля.

Майже увесь той день я був такий збурений, що не знаходив собі місця, і до вечора, коли скінчилася моя вахта, перевівся на ганчірку. Та коли ми вирушили в той похід, що його сумний кінець я щойно оповів, я весь сповнився енергією і протягом усієї жахливої ночі зовсім не відчував утоми. І душа моя, і тіло наснажилися новою силою. Та скоро небезпека минулась, я зів'яв, мов рута на сонці, а коли моє розпалене чоло овіяв прохолодний океанський вітрець і я почув плескіт вільних хвиль, що набігали на прову шхуни, мені потьмарилося в очах і я впав, як стій, на палубу.

Небавом я очумався: наді мною стояв Біл. Він сіпав мене за руку й казав:

— Ну ж бо, вставай, Релфе! Ми в безпеці. Бідолашний хлопець! Мабуть, зомлів. — І Біл схопив мене на оберемок і поклав на марсель біля румпеля. — Ковтни-но, хлопче, краплину цього питва, воно тебе підживить, — мовив він, підносячи мені до вуст бутля з бренді, й у голосі його забриніла несподівана ласка.

Я ковтнув хмільного трунку і вдячно підвів на Біла очі. За мить голова моя схилилась, і я заснув мертвим сном. Спав я довго, бо коли прокинувся, то сонце вже ген-ген підбилось над обрієм. Розплющивши очі, я спершу лежав нерухомо, втішаючись спокоєм; мов зачарований, я дивився на величну красу могутнього океану й не міг надивитися. Саме стояв мертвий штиль; море, здавалося, було вкрите хвилястою кришталевою габою, помережаною шафрановими плямами й смугами сонячного сходу. Сонце ще не пекло, і блакитна небесна баня дихала глибокою тишею, яку не порушували навіть морські птахи шелестом крил. Мабуть, я ще довго лежав би, милуючись мирним краєвидом, але раптом серце мені болісно стислося: я пригадав минуле й вернувся до дійсності, побачивши Біла, що сидів на палубі коло моїх ніг. Голова його схилилася, наче уві сні, на праву руку, що лежала на румпелі. Здавалося, він просто собі спочиває, тож я не схотів його турбувати; проте щойно я поворушився, підводячись на лікоть, він ураз стенувся й повернув голову.

— Агов, Релфе, ти вже, бачу, прокинувся. Довгенько ж тобі спалося, хлопче, — промовив він.

Угледівши його лице, я скочив на ноги. Він