Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Решту дня я перебув наче в жаскому сні. Коли до мене зверталися, я нічого не чув і не розумів, і матроси весь час картали мене за те, що я, мовляв, б'ю байдики. Нарешті настав час вертатися, і я вперше, зійшовши на борт шхуни, відчув полегкість.

Увечері я підслухав розмову між капітаном і першим помічником, яка мене дуже вразила. Вони тишкувалися в каюті, але що люк був відчинений, то я чув усе до слова.

— Мені це не вельми подобається, — сказав помічник. — Схоже на те, що ми за всі свої хворості дістанемо на два шаги користі.

— На два шаги користі! — повторив капітан, насилу стримуючи гнів. — Ти вважаєш, що цей дармовий крам дасть нам на два шаги користі?

— Твоя правда, — відмовив помічник, — але ж крам у нас на борту. Чого нам не дати звідси драла? Якого біса заводитися з тими поганцями?

— Знаєш, голубе, — озвався стиха капітан, — ти балакаєш, наче гречкосій. Може, ти став такий боязкий через те, що тобі розум затуманило, бо я не годен повірити, — сказав він ледь глузливим тоном, — я не годен повірити, що ти підібгав хвоста! До того ж ти дарма кажеш, що товар у нас на борту: добра четвертина дерева ще й досі лежить у лісі, гаспидський вождь любенько те знає і не дозволить мені його забрати. Учора він уже нас під'юджував: чи, мовляв, ми посміємо по нього піти.

— Під'юджував нас? Та невже? — гірко засміявся помічник. — Ото ще тюхтій недотепний!

— А проте він, очевидячки, не такий уже й тюхтій, коли ти боїшся на нього напасти.

— Хто сказав, що я боюся? — гарикнув помічник. — Я готовий стати до бою, як і кожнісінький наш матрос. Але скажи, капітане, що ти збираєшся вчинити?

— Збираюся замотати ганчірками весла і тихенько підвести шхуну до гирла струмка, звідки ми триматимемо стос сандалового дерева під обстрілом нашої гармати. По тому я висаджуся з усією командою, залишивши на шхуні двох чоловік, щоб вони в потрібний мент пригнали човна до берега. Ми прокрадемося лісом під самісіньке село, до того місця, де ті людожери справляють свої вечірні гулі, і якщо наші матроси понабивають карабіни великим шротом, ми з першого пострілу покладемо чоловік сорок-п'ятдесят. А далі все піде легко. Дикуни повтікають у гори, ми ж заберемо, що нам треба, піднімемо кітву і гайнемо звідси.

Зрештою помічник пристав на той план. Коли він виходив з каюти, капітан йому сказав:

— Дайте команді ще по склянці грогу та не забудьте про великий шріт.

Читач може уявити, що я почував, слухаючи розмову тих душогубців. Не гаючись, я переказав її Білові. Він, очевидячки, непомалу збентежився і, поміркувавши, мовив:

— Знаєш, Релфе, що я зроблю? Коли стемніє, я попливу на берег і прив'яжу мушкет до дерева поблизу того місця, де ми маємо висісти, а до курка припну довгу шворку, отож коли наші її зачеплять, мушкет вистрелить, і тубільці встигнуть приготуватися до відсічі, але не встигнуть перетнути нам дорогу до човна. — На його обличчі вперше заграла весела добра усмішка, і він додав — Ну, шановний капітане, Кривавий Біл хоч раз, а таки вставить тобі палицю в колеса.

Коли посутеніло, Біл здійснив свій намір. Тримаючи в лівій руці мушкета, він плигнув за борт, досяг берега, гребучи правою, і зник у лісі. Зробивши своє діло, він скоро вернувся. Бачити його ніхто не бачив, бо, крім мене, на борту не було жодної живої душі.

Десь опівночі всю команду викликали на палубу, перерізали кодолу від кітвиці і спустили на воду великі завинені ганчірками весла. До кожного весла стало по двоє матросів. Хвилини за дві ми сягнули гирла струмка — виявилось, що то справжня невелика річка. Хоч те місце, де ми мали висісти, було від гирла не більше як за шістсот ярдів, але ми пливли до нього добрі півгодини: нам сповільнювала хід супротивна течія і зарослі ризофори, що подекуди заважали гребти. Місце поросло крислатими деревами, і темно було так, що власного носа не вгледиш. Ми тихенько спустили з корми невелику кітву, приторочену до тонкої линви.

— Ну ж бо, хлопці, — пошепки наказав капітан, обходячи шерегу озброєних до зубів матросів, — не поспішайте, ціляйте нижче, та дивіться, не схибте за першим пострілом.

По тому він дав знак сідати в човен, і всі мовчки посідали. Гребти було ніяк, але весел ми й не потребували: легенько відштовхнулись од борту шхуни, і човен полинув до берега.

— Залишати двох у човні немає потреби, — прошепотів помічник, коли всі повиходили на берег. — У нас не вистачає людей. Нехай Релф вартує сам.

Капітан погодився і наказав мені пильнувати: коли вони повернуться, враз підтягти гаком човен до берега, а як часом наскочать дикуни, відштовхнути його далі. По тому він затиснув під пахвою карабін і нечутно рушив крізь чагарі, а за ним подалися й інші.

Серце моє колотилося: я ж бо чекав, чи станеться так, як ми з Білом задумали. Я знав, де саме встановлено той мушкет, і нашорошив у той бік вуха. Та скрізь було тихо, і я вже почав боятися, що або вони пішли в інший бік, або Біл не туго натягнув шворку. Нараз у кущах тихо клацнуло, і блимнули зо дві іскри. Серце мені зайшлося, я ж бо відразу зметикував, що курок спустився, але запал не зайнявся. Отже, план наш полетів шкереберть. Мене опанувало жахливе передчуття. Я стояв у човні, сповитий мороком і тишею, чекаючи, чим скінчиться той убійницький похід. Я подивився на воду, що плинула повз мене, наче чорна змія, і здригнувся; озирнувся на шхуну, але її корпус ледь маячів у темряві, а тонкі щогли губилися серед розлогих дерев. Нижні вітрила були розгорнені, та їх щільно запинала густа темрява.

Нараз луснув постріл. За мить у селі почувся гук тисячі голосів; минув деякий час, і нічну тишу знову розітнув крик, на нього відповіли з різних боків: очевидячки, до лісу прямували кілька загонів. По тому я почув голос зблизька: то