Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Якщо визнаємо абсолютно непереконливими арґументи пласкої емпірики та школярського цитування, якщо робимо висновок, що вчорашні підходи справді є безнадійно «вчорашніми», бо виявили свою повну непродуктивність, то хіба не логічним буде, замість попросту відкидати проблему як таку, пошукати арґументів інших, вагомих, методів нових, нетривіальних?

Таким я вважаю порівняльно-типологічний метод, орієнтовний не на статичний опис ізольованих елементів, а на аналіз явища (наразі — двочленної структури «Шевченко-Сковорода») як динамічної ієрархічної системи типологічних зближень і генетичних відмінностей, рівнобіжних, перетинів і контроверсій, і то на різних рівнях — як семантичному, так і структурному.

Беручи рівень філософський (і при цьому ні на мить не втрачаючи з поля зору суттєві якісні розбіжності між притаманним Сковороді переважно філософським і Шевченковим суто мистецьким способами осягнення світу), не залишаймо поза увагою властиве обом антропоцентричне й екзистенційне сприйняття буття, переживання його як людського «буття-у-світі». З цим тісно пов'язаний спільний для Сковороди і Шевченка кордоцентризм, трактування — в дусі національної традиції — «серця» як основного осердя людської сутності.

На рівні морально-релігійному відзначмо сповідування постулату про самоцінність людської особистості, її права на індивідуальну неповторність, незаперечний для обох пріоритет універсальних принципів християнської моралі. Щодо релігійно-теологічної царини, то Шевченко, дарма що не навчався у Києво-Могилянській академії і доволі далекий від богослов'я та екзегетики, виявляє досконалу обізнаність із Святим Письмом, до того ж однаковою мірою зі Старим і Новим заповітами, з біблійними сюжетами й мотивами, а головне, як і його попередник, перейнятість сакральним змістом, містичним духом Святого Письма. Осібно слід акцентувати таку рису християнізму Сковороди і Шевченка, як надконфесійний, толерантний характер, що його можна вважати однією з визначальних ознак українського православ'я, назагал національного менталітету. І Сковорода, і Шевченко не приймають накидуваних Москвою офіціозної ортодоксії та вузькочолого доґматизму, обидва критично ставляться до клерикалізму як суспільно-психологічного й соціоповедінкового феномена, до пишної обрядовості й ритуальної «церемоніальності», до «корогв» та «дзвонів» («Причинна»), до чернечого лицемірства й блюзнірства (пісня ченців у діалозі Сковороди «Боротьба архистратига Михаїла з сатаною», Шевченків «Гімн чернечий»). До цього можна додати міфологічний метод тлумачення Сковородою біблійних мотивів, Шевченкові апокрифічні відхилення у розробці священних сюжетів («Марія») або його надто вільні, сказати б, «неформальні» стосунки із «сердитим Богом» («І знов мені не привезла…»). Все це і за життя обох авторів, і згодом давало (звісно, за великого бажання) приводи для закидів у маніхейській та аріянській єресі, в поступках протестантизму, а то, навпаки, для сумнівних і цілком безпідставних «компліментів» за атеїзм.

Суперечлива картина постає з типологічних зіставлень у сфері соціальної проблематики. З одного боку, подибуємо низку сатиричних рівнобіжних: монструозний образ імперського Петербурґа у фраґменті Сковороди «Сон» і в однойменній Шевченковій поемі, вступ до останньої та пісня «Всякому місту звичай, права» (давнє спостереження П. Попова), філіппіки на адресу пристосуванців, перекинчиків, духовних «свинопасів» у Шевченка і схоже — в байках і діалогах Сковороди. Разом з тим доводиться визнати, що доволі поміркований, незрідка з консервативною домішкою, критицизм Сковороди не йде у порівняння з високою напругою і точною соціальною адресацією Шевченкових інвектив; виразно впадає в око грань між конформізмом першого у ставленні до кріпосництва (байка 8-а «Голова і Тулуб») та непримиренним антикріпосницьким пафосом другого. Певна співмірність або у кожному разі порівнянність телеологічних соціальних настанов, уявлень про суспільний ідеал («Мир-город», «Горня Республіка» Сковороди — «оновлена земля», «в сім'ї вольній, новій» Шевченка) не затушковують докорінної відмінності в розумінні обома шляхів і засобів досягнення цього ідеалу: через моральну утопію, через самопізнання і самовдосконалення в Сковороди — і через поєднання духовної еволюції людини і радикальним, революційним перетворенням світу в Шевченка. Подібна контроверсійність наявна і в історіософському аспекті, де очевидною є відстороненість Сковороди як від проблематики національної історії (хіба що згадка про Богдана у вірші «De libertate», про нього мова нижче), так і від сучасних йому гострих соціально-національних конфліктів, зосібна Коліївщини, що виразно контрастує з глибокою зануреністю Шевченка в національно-історичну стихію).

Погоджуючись назагал з міркуваннями тих дослідників, котрі роблять наголос на засадничих відмінностях між Шевченком і Сковородою щодо мови, норм поетики і — варто осібно підкреслити — системи віршування, в жодному разі не забудьмо внести в це питання історичний критерій. Правда, що Шевченко не прийняв «латини» й «московщини» Сковороди. Але ж він їх не прийняв, бо не збагнув переходової природи мовного синкретизму Сковороди, за зовнішньою, не завжди привабливою оболонкою якого крилася закоріненість його творчості в національному ґрунті, її суголосність народним моральним нормам. Провісник і фундатор якісно нового етапу в національному історично-літературному розвої, поет-реформатор, Шевченко мав — якщо дозволено буде так висловитися — історично вмотивоване право на відштовхування від «вінегретних пісень» учорашнього дня, але все ж заради справедливості мусимо визнати, що саме відчуття історичної тяглості літературного процесу, притаманної цьому процесові нелінійної логіки Шевченковим оцінкам бракує.

Водночас не можемо залишити поза увагою типологічні подібності між Шевченком і Сковородою також у мовно-поетикальній площині. Йдеться, приміром, про значеннєву для обох (хоча й у різній мірі) фольклорну компоненту. Типологічну близькість визначають і спільний міфологічний, символічний первень, елементи поетики українського бароко — як «низового» (бурлеск, народний анекдот), так і «високого» (профетично-пророчий пафос, насиченість біблійними ремінісценціями, діалогічна форма, жанр листів-послань).

Відтак маємо, як видається, достатні підстави для двох висновків.

Перший: проблема спадкоємства між Шевченком і Сковородою не є «ілюзорною», вона органічно випливає з цілком реального літературного матеріалу, базується на ньому й, отже, потребує ретельного аналізу, щоправда, лишень за умови обов’язкової зміни дослідницького інструментарію, відмови від старосвітської емпірики на користь нових методів, передовсім системного, порівняльно-типологічного.

Доконечність такого аналізу — і це висновок другий — диктує нам та обставина, що бінарна структура «Шевченко-Сковорода» є складовою (ланкою, елементом, підсистемою) національного історично-літературного процесу, яка втілює парадигму діалектичного поєднання в цьому процесі протилежних і разом взаємопов’язаних характеристик — дискретності й тяглості, зиґзаґів і векторів, відштовхування й наступності. Саме ці антиномії є внутрішньою спружиною, яка забезпечує рух і невпинне оновлення літератури.