Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ще менше підстав для зіставлення поезії Сковороди з творами Алєксандра Шаховського. Немає ніяких бодай натяків на те, що вельмиповажаний князь, як в’їдливо зауважує оповідач (фактично — Шевченко) у «Близнецах», буцімто «внимательно… изучил» твори Сковороди. Та справа не тільки, ба навіть не стільки в цьому. «Анекдотична опера-водевіль» Шаховського «Козак-віршотворець», де немилосердо, щоб не сказати — нахабно, препаровано долю знаного українського поета XVIII століття Семена Климовського, автора пісні «Їхав козак за Дунай», є взірцем брутальної спекуляції на «малоросійській» екзотиці, причому спекуляції, здійсненої з відверто вірнопідданською, «кваснопатріотичною» метою; недарма перший показ водевілю відбувся не десь інде, а «на власній половині імператриці Єлізавєти Алєксєєвни»[185]. Поміж неоковирними екзерсисами князя — офіціозного «репертуарного члена» і сповненою внутрішнього драматизму, подекуди й справді темною, неначе задиханою поетичною мовою Сковороди, його пристрасною морально-філософською проповіддю стільки ж спільного, скільки поміж життям придворного театрала, камер-юнкера й долею мандрівного народного філософа…
Шевченкові видається, що спільне все-таки є— «винегретный язык». Його він не може сприйняти, а мистцеві цього цілком доста. Але дослідникові (на роль якого, втім, Шевченко не претендує) — замало, він мусить побачити за суто зовнішньою подібністю засадничу різницю, закорінену в природі явищ. «Козак-віршотворець» написаний у цілому тодішньою літературною російською мовою, однак Шаховськой у гонитві за театральними ефектами насичує мовну тканину своєрідним аплікаціями з «малоросійської говірки» — такої, якою її, «говірку», уявляє собі комедіограф. Перед нами сполучення абсолютно штучне, умисне. До того ж знання автором цієї «говірки» таке, що й нісенітницею на двох мовах оперу-водевіль, строго підійшовши, не назвеш, радше — суржиком[186].
Інша справа — мова Сковороди. Читаючи його твори, ми опиняємося неначе перед киплячою мовною магмою, перед своєрідним «топильним казаном», де відбувається процес пошуку нової якості через синкретизацію найрізноманітніших мовленнєвих елементів — від староукраїнської та російської книжних мов до живої народної говірки, від церковнослов’янізмів і полонізмів до міського слобожанського жарґону, від іншомовних вкраплень до неологізмів… Щоб прийти до нового мовного синтезу, треба було подолати шлях далекий і тяжкий, але хтось мусив іти попереду, і Сковорода йшов, з муками — і для себе, і часто-густо для читача — пробиваючись крізь мовний хаос, строкатість, несформованість, що, на думку сучасного дослідника, «не применшує його значення як українського письменника»[187]. Мовний синкретизм, часом, ніде правди діти, і макаронізм Сковороди (ота сама «вінегретність») — не щось інше, як відбиття складного, неминучого перехідного етапу у формуванні української літературної мови.
Сказане певною мірою стосується і латини, яка, поза сумнівом, наклала свій відбиток на стиль Сковороди, можна сказати — на його світогляд і життєву поведінку. То було доволі вузьке вікно в світ знань і культури, в світ історії, духовних шукань людства, й обрії воно відкривало далеко не неосяжні, та й вибратися через нього на широкий простір неможливо було без утрат і «подряпин». Але іншого шляху в реальних, історично конкретних умовах тодішньої України таким людям, як Сковорода, доля не пропонувала. Перейти на новий ступінь розвитку, в новітню добу вкраїнське письменство не могло, оминувши добу стару, не віддавши їй певну данину.
(Причинки. Проблему «Шевченко і Сковорода», і то в широкому її форматі, совєтські сковородино- й шевченкознавство ніколи не розглядали як пріоритетну; не забуваючи для годиться «застовпити» її (адже класика!), залишали, суттю, на марґінесах. Утім, дивуватися, властиво, немає причин. Енергетичне поле панівної, «найпередовішої» методології, що в її лещатах борсалася наша наука, для проблеми такого ступеня складності було вочевидь заслабким. Це чинник об'єктивний і, зрештою, вирішальний. А були ж і суб'єктивні: острах перед перспективою опинитися в трясовині «буржуазної» компаративістики, і підступна звичність і зручність ідеологічних кліше, і, ніде правди діти, звичайнісінькі лінощі мислі.
Так було. Було та, може, загуло? Може, пішло догори димом? На жаль, не зовсім…
Гірка іронія полягає в тому, що й нині, в непорівнянно сприятливіших для вільної думки умовах, і то у працях поважних учених, ані найменшою мірою не інфікованих марксистсько-ленінською ідеологією, стикаємося не просто з байдужістю до означеної проблеми, а більше — зі сливе прямим і категоричним її запереченням.
Григорій Грабович має цілковиту рацію, коли у студії «Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства» зауважує, що «Шевченкове цитування і фраґментарне згадування Сковороди» є явищем «ілюзорним» і само по собі не може вважатися серйозним арґументом на користь творчого спадкоємства. Але яка функція цього — повторюю — слушного зауваження? Виявляється, воно покликане проілюструвати тезу дослідника, згідно з якою різні етапи історії українського красного письменства мають між собою «дуже слабкі зв'язки, а то й, здається, узагалі їх не мають». На думку Г. Грабовича, «новітня українська література, від Котляревського до Шевченка і Куліша, в основному нічого не почерпнула — ні мови, ні тем, ні норм, ні натхнення — … від середньої доби, тобто і від Сковороди»[188].
Про Котляревського під цим оглядом я вже одного разу мав нагоду висловитися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух животворить… Читаємо Сковороду», після закриття браузера.