Читати книгу - "раКУРС"

Ліза мить роздумує, а потім погоджується.

Здавалося, що життя втратило сенс, і я ходив, немов у воду опущений. Було розуміння, що потрібно перестати займатися самокатуванням, увесь час себе звинувачуючи в загибелі коханої. Життя продовжувалося, і я розумів, що маю лише одне життя, іншого не буде, тому його потрібно прожити правильно. А чи все я робив по совісті? Увесь час думаю, аналізую, але апатія не дає змоги розставити все по місцях і докопатися до істини.

Дехто з нашої казарми просто втік зі служби. Це трапилося після того, як не один уже боєць загинув не за молоду республіку, а під час дерибану нерухомості та майна різними угрупуваннями. Безглузда смерть товаришів змусила їх покинути службу тоді, коли мали знову йти не на захист, а на розбірки. Вони залишили зброю, форму й уночі просто зникли, роз’їхалися хто куди. Я їх розумів, бо також так би вчинив, якби мене посилали на такі «завдання». Кілька хлопців просили звільнити їх зі служби, бо хотіли повернутись у свої родини, але їх не відпустили. Натомість моїм новим сусідом по ліжку став чоловік із Лисичанська. Першу добу він спав непробудним сном, навіть не ходив їсти. Лише потім ми познайомились, і Володя мені розповів свою історію.

— Я сам із Лисичанська. До війни встиг одружитися, завести двох дітей, збудував новий будинок, — розповів він. — Здавалося б, є все, щоб жити та радіти.

— А чим ти займався? — поцікавився я.

— Мав свій бізнес, — охоче відповів Володя. — На ринку торгував запчастинами для машин, мотався в Польщу, звідти пригнав мікрик, почав торгувати шинами. Справи йшли непогано, але діставали податківці. Їм тільки й давай, давай — і все мало. Розумієш, Женю, я не проти платити податки, але податківці лізуть, як блохи на собаку. Припруться — і «або дай дві тисячі гривень, або почнемо перевіряти й знайдемо, на що штраф виписати, тільки сума буде втричі більша». Іноді хотілося схопити кувалду й дати так поміж очі, щоб аж голова тріснула! Реалізаторів також оформив би на роботу офіційно, але платити за кожного потрібно немало, а вони здебільшого нечесні на руку. Узагалі бізнес — то лише головний біль. Віриш?

— Вірю. І що було далі?

— Якраз перед війною взяв у банку кредит. Будинок добудував, тож потрібно було оновити меблі й техніку, а тут у Криму оголосили, що той, хто винен українським банкам, нічого не буде платити. Тож я в перші дні записався в ополчення. Не подумай, що лише заради того, щоб не сплачувати банку борг. Я повірив, що ми станемо незалежними й нарешті буде якась справедливість, щоб не приходили обдирати податківці, не було високих податків, щоб наші кошти не йшли на Київ, а лишалися на місцях і спрямовувалися на розвиток міста.

— Ви ж недовго протримались у Лисичанську, так?

— Та недовго ж, — зітхнув чоловік. — Потім справи стали зовсім кепські. Я пішов зі своїми, а додому одразу прийшли айдарівці, забрали і бізнес, і мікрик, і місце на ринку.

— Як айдарівці? Вони ж воюють, то навіщо ж їм бізнес чи місце на ринку? — спитав я, бо виникли сумніви в правдивості його слів.

— А грець їх знає! Забрали — і все! Може, комусь зі знайомих віддадуть. Це ж «Айдар»!

Володимир розповів, що приходили до дружини з обшуком, питали, де чоловік і коли повернеться. Додому дорога була закрита, тож він пішов з ополченцями далі.

— Заслали нас на позиції в ліс, де самі сосни, і наказали тримати оборону, — виливав душу чоловік. — Закинули й забули, живіть, як знаєте! Ані харчів, ані пайків не дали, тож кип’ятили воду, кидали гілочки дерев та пахучу траву й пили. Іноді хлопці ходили в село, хоча це й заборонено, приносили харчі.

— Люди давали?

— Які там люди? Кілька хат, які покинули мешканці, тож зривали замки з погребів, діставали банки з консервацією, які лишилися. А коли й того не стало, то після дощу гриби пішли, ось ми маслюки збирали й варили юшку. І так місяць прожили, точніше, не прожили, а проіснували. Тепер ось нас перевели в Луганськ, і я потрапив сюди.

— І що далі думаєш робити?

— Хочу звільнитися, але не відпускають. Я тепер тут, а дружина там сама з малими дітлахами, — невесело сказав чоловік. — І навіщо я встряв у це багно? Краще вже б податківцям на лапу давав і вдома сидів.

— Може, щось зміниться на краще, не треба впадати у відчай.

— І я так думаю! Ходять чутки, що ополченці підуть брати наш «трикутник»[13]. Ось тоді й зможу повернутися додому!

У мене з’явився новий сусід, який любив поточити ляси, але довіри він у мене не викликав, і з першого дня нашого знайомства я вже знав, що душу перед ним розкривати точно не буду. Я мав би йому співчувати, але чомусь не виходило. Чи то в мене від власного горя так зачерствіло серце, що я не сприймаю чужий біль?

Коли ми сіли в потяг, дівчатка спочатку раділи, перелазили з верхньої