Читати книгу - "раКУРС"

шматки сальця, що пахли димом? Мали намір спати в наметі, але лежали навколо вогнища й усю ніч дивилися на небо. Воно було саме таке, як зараз: недосяжне, високе, з безліччю світних зірочок. Ми мріяли про своє майбутнє, будували плани, і те, що чекало нас попереду, тоді видавалося світлим і прекрасним. Серпень — час зорепаду, і ми дивились у небо, чекаючи на зірочку, яка зірветься, мигне своїм світлом і зникне. Ми загадували бажання й насправді вірили, що вони здійсняться. Тоді ніхто й гадки не мав, що мине небагато часу — і все кардинально зміниться. Змінимось і ми.

Я дивився в небесний простір, де час від часу «падали» зорі. Бажання було лише одне: найбільше хотілося повернути той час, коли було тихо й мирно в Первомайці, коли були лише наш степ і ми з Любою. Я ніколи більше не зможу бути поруч із нею, не буде нашого степу, який зараз повсюди замінований, ми не будемо загадувати бажання та стояти під зорепадом. Якби ж, падаючи, зірки змогли щось змінити! Якби вони перенесли мене назад у той час, коли я був по-справжньому щасливий, я б усе робив інакше. Але час невблаганний, і він іде вперед, назавжди закривши шлях до минулого…

Еліна

Я приїхала в Харків. Навіть до Ірини не встигла заїхати, бо поспішала купити квитки собі та дітям, щоби встигнути відвезти їх у будинок сімейного типу на Чернігівщині. До приходу потяга лишалася ще година, тож зателефонувала Ірі, сказала, що я на залізничному вокзалі. Вона пообіцяла невдовзі під’їхати, щоб побачитися.

— Іринко, купи, будь ласка, десь дорогою недорогий мобільний телефон для Лізи, — попросила я її й сказала, що одразу ж із нею розрахуюсь.

— Добре, що ти сказала, я якраз купила собі смартфон, а старий мобільник у мене ще справний, тож на перший випадок дитині його вистачить, — сказала Ірина.

Поки є час, подзвонила Андрієві, виклик ішов, але він не брав слухавку. Зателефонувала Сашкові, він одразу озвався. Поговорили трохи, бо розуміла, що його телефон може бути на прослушці, тож нічого нового не дізналася, проте спитала про Андрія.

— Він загинув, — почула у відповідь.

— Коли? Як це сталося? Я нещодавно з ним розмовляла.

— Коли?

— Кілька днів тому, він сказав мені, що тримають оборону в аеропорту.

— Андрій загинув при виході з аеропорту.

— Ще одна втрата! — у розпачі промовила я. — Як шкода! І чому гинуть найкращі?

— Бо бидло Всевишньому на небі не потрібне, — сказав Сашко.

Як тяжко чути такі новини! Скільки ще? І коли все це скінчиться?! Я сиділа навпроти вокзалу, втративши лік часу. Згадувала Андрія, простого хлопця, з яким мене звела доля, якого я так мало знала, але світло його душі завжди буде зі мною.

Незчулася, як минула година, прибігла кума, кинулася мені в обійми.

— Яка ти засмагла! — каже вона мені. — Ніби щойно з моря! Зізнавайся, де так засмагла?

— У батальйоні «Айдар», — відповідаю я, чим збиваю Ірину з пантелику.

— Ти… Ти не жартуєш? — питає розгублено.

— Не до жартів, повір. Щойно дізналася про загибель свого доброго знайомого.

— Мені шкода. Чесно. А як же дівчатка? Чи ти вже звільнилась?

— Ні. Зараз зустрінемо їх і відвезу на Чернігівщину, у будинок сімейного типу.

— Як це?

— Іро, не питай, чому не залишаю дітей у тебе. Знаю, що ти б мені не відмовила, але ти повинна займатися своїм малям та родиною. Ніхто не знає, коли скінчиться війна, тому я знову повернуся до своїх, а Лізі потрібно йти до школи, хтось має з нею вчити уроки, і взагалі таке навантаження звалити на тебе я не можу.

Я не дала Ірині часу висловитися, сказала, що потрібно вже йти на перон зустрічати дівчаток. Серце шалено калатало в грудях, коли побачила своїх пташенят. Скільки вони між собою не сварилися, а з потяга вийшли разом, старша тримала за руку молодшу.

— Мамо! — закричали вони й кинулися до мене.

Обнімаю їх, цілую волоссячко, засмаглі щічки, носики, рученята, не можу натішитись.

— Які ви засмаглі! Такі стали гарненькі! Ні, ви в мене були гарнюні, а зараз найкращі! — кажу я, захлинаючись від радощів.

Як я боялася, що ніколи не побачу своїх крихіток, там, під Луганськом, коли земля горіла під ногами! І тепер вони поруч, такі рідні, милі, кохані! Я з ними буду разом лише кілька днів, але дівчатка про це ще не знають. У нас є дві години в запасі, і ми йдемо у скверик поблизу вокзалу, щоб побути разом.

Іра віддає Лізі телефон, і дівчинка дякує своїй хрещеній.

— А мені? — надуває ображено губки Маринка.

— Коли тобі виповниться сім років, я тобі також подарую мобільник, — обіцяє їй Ірина.

— А до семи років як я буду дзвонити? — розводить у боки рученята.

— Тобі