Читати книгу - "раКУРС"

— Ми їдемо додому? — спитала Ліза. — До бабусі, дідуся й Солі?

— Ні, мої сонечка, ми зараз не можемо поїхати в Луганськ.

— Бо там стріляють? — спитала Маринка.

— Так.

— А тоді куди ми їдемо?

— Ми поїдемо в гості до хороших людей. У них ще є діти, тож вам там не буде сумно!

— А ти будеш із нами?

— Там вирішимо, — ухилилась я від відповіді.

— Ми хочемо бути з тобою, — заявила Ліза.

Після цього дівчатка якось притихли, притислися до мене з обох боків. Я згадала, що привезла їм браслетики, зроблені власноруч, надягла на їхні зап’ястя синьо-жовті фенічки.

— А з цим можна буде ходити до школи? — поцікавилася Ліза.

— Звичайно!

На зупинці зайшов солдат у військовій формі з наплічником. Він був зовсім юний, високий, довготелесий, із сумними очима. Було помітно, що він дуже стомлений. Від нього пахло димом і порохом, і я зрозуміла, що він звідти, де такі запахи є звичайними. Юнак замовив чай, із задоволенням випив склянку гарячого напою.

— Звідки? — спитала я його.

— З Іловайського котла.

— Куди?

— Додому в Чернігів, — сказав він.

Дівчина на верхній полиці над хлопцем невдоволено поморщилась, мовляв, смердить, повернулася лицем до стіни, уткнула носа в смартфон. Хлопець поклав під голову наплічник і, не знімаючи берців, ліг відпочивати. Він швидко заснув. Мої дівчатка покрутилися біля мене, обліпили мене з двох боків і поснули, поклавши голови мені на груди. Юнакові щось наснилося, і він почав скрикувати уві сні. Дівчина заглянула вниз, пхикнула й відвернулася. Хлопець спав, час від часу скрикував, махав руками. Я знала чому. Його сон — продовження жорстокої реальності, того пекла, у якому йому вдалося вижити. Я також бачу важкі сни, коли поруч вибухи й загиблі побратими. Уже не раз сама прокидалася від власного крику в холодному поті. Коли скінчиться війна, то нам іще довго будуть снитися її жахіття, можливо, навіть усе життя…

У селищі ми швидко знайшли будинок, де мали жити мої діти. Великий дім, просторе подвір’я, на ньому дитячий майданчик, де пісочниця, гойдалки, спортивні спорудження. Нам назустріч вийшла жінка років сорока, висока, худенька, спитала, чи ми до них.

— А ви звідки? — поцікавилася вона, запрошуючи пройти.

— З Луганська.

Мені здалося, що вона подивилася на мене з осудом і недовірою, і я вже пошкодувала, що згодилася віддати їй на виховання дітей, не познайомившись заздалегідь. Ми пройшли у вітальню, і моя Маринка сказала:

— Ми до вас у гості! Ось що в мене є!

І дівчинка показала їй фенічку. Обличчя жінки пом’якшилось і вже не здавалося мені таким невдоволеним. Поки діти знайомилися між собою, я розповіла жінці, чому маю залишити дітей.

— І ви воювали? Це ж так небезпечно! — сплеснула вона руками.

Після цього ми швидко знайшли спільну мову. Розмістили дітей і почали готувати вбрання та портфель для Лізи. Наступного дня ми з Маринкою повели Лізу до школи. На Лізиній голові красувався величезний білий бант, який я сама їй пов’язала. Коли вона повернулася зі школи, то одразу попросила його зняти з волосся.

— Я більше не хочу носити бантики! — категорично заявила Ліза, чим мене розсмішила.

— Чому?!

— Він мені так надавив, що шкіра на голові болить! — сказала вона.

— Ти схожа на мене! — сказала я й розповіла, що також ненавиділа бантики.

Потрібно було серйозно поговорити з дівчатками та пояснити, що я маю їх покинути. Вирішили, що зробимо це всі гуртом за вечерею. У мене серце краялося, коли довелося почати таку важку розмову.

— Дівчатка, вам тут подобається? — почала я здалеку.

— Так! У нас своя окрема кімната! — сказала Ліза.

— А в школі тобі сподобалось? — запитала я доньку.

— Гадаю, що так!

— Мамі потрібно повертатися на роботу, — сказала я, і двоє пар рідних оченят зупинилися на мені. — Якщо я не повернуся, то мене виженуть, і тоді в нас не буде грошей.

— А ти скоро повернешся? — сумно спитала Маринка.

— Звичайно!

— Ти тільки недовго працюй. Добре?

— Домовились! — видихнула я полегшено. — А ви обіцяйте мені не сваритися, допомагати одна одній і не бешкетувати.

— Домовились! — сказала Маринка.