Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

якого очевидці побачили, коли той гуляв собі голяка посеред вогню. (Друга за важливістю (після Гітлера) людина у лавах нацистів, Герман Герінг, пізніше візьме на себе відповідальність за підпал.) Гітлер стверджував, що пожежа була частиною комуністичної змови, й не упустив можливості роздмухати багаття страху громадянської війни, яке тліло в масах. Гінденбург оголосив у країні надзвичайний стан, і Гітлер, користуючись владою, яку отримав унаслідок останніх політичних ігрищ, віддав наказ ударному корпусу армії, нібито в інтересах національної безпеки, зігнати разом тисячі комуністичних посадовців та інтелектуалів. Рейхстагівська пожежа ознаменувала завершення періоду Веймарської демократії і встановлення диктатури Гітлера.

Як психоаналітик, комуніст і єврей, Райх був потрійною ціллю в очах нацистів. Райх сказав своєму американському пацієнтові Сперджену О. Інґлішу, що він був свідомий того, що гестапо пильнувало його. «Він не говорив про це з гіркотою в голосі чи то з будь-яким відчуттям переслідування, — писав пізніше Інґліш у статті про свого аналітика, — а радше з іронічним спостережливим занепокоєнням щодо свого становища»{229}. За часів режиму нацистського терору арешти політичних ворогів нацистів стали звичною справою: їх витягували прямісінько з їхніх ліжок посеред ночі. Двох його друзів убили одразу в казармі штурмових військ на Папе-штрассе, яка під час актів політичного насильства слугувала тимчасовою тюрмою та камерою для тортур. Після того, як його квартиру обшукали й пограбували штурмовики (вкрали годинник, примірник «Камасутри» і книжку з еротичними японськими гравюрами на дереві), Райх уникав арешту, ночуючи в готелях під вигаданими іменами. Райхова клініка Секс-Пол також потрапила під рейд, в ході якого нацисти роздобули та конфіскували список членів організації.

У березні 1933 року Генріх Гімлер створив перший концентраційний табір у Дахау, в якому вже до кінця року ув’язнили 27 000 соціал-демократів та комуністів{230}. Того ж місяця Райх нарешті покинув Берлін після того, як його книга «Сексуальні страждання молоді» була розкритикована в газеті нацистів «Völkischer Beobachter». Лору та Єву вже завбачливо відіслали до їхніх дідуся та бабусі у Відні. Райх та Енні поїхали в південному напрямку на нічному потязі, аби долучитися до них, і, заїжджаючи до Австрії, перетнули кордон у маленькому Баварському містечку. Вони замаскувалися під туристів, що їхали кататися на лижах.

«Усе прояснилося там на вершині однієї із альпійських гір, — Лора Райх розповіла мені, коли я запитав, чи її мати коли-небудь згадувала історію свого розлучення з Райхом. — Гітлер прийшов до влади і Райх був у списку тих, кого мали заарештувати, позаяк він був дуже активною, гучною політичною особистістю. Тож вони йшли через гори із величезними рюкзаками і коли дійшли до вершини гори, вона усвідомила, що він просто здувався і був лише бульбашкою з тривоги й боязні. Вона згубила той трансфер, усю зачарованість, покірність і віру у те, що він був великим чоловіком. Вона сказала: “Хто цей нікчема, який так налякався?” — Лора засміялася. — І пішла від нього».

Попри усі застороги, вочевидь, дезорієнтований Райх повернувся до Берліна без своєї дружини, щоб наче зазирнути прямісінько у вічі своїм страхам. Він поселився в «готелі для безробітних» під власним іменем. «Мої друзі вважали, що я геть збожеволів», — так Райх занотовував у «Народ у халепі». Він прокрався до свого колишнього помешкання, спакував валізу з одягом і знову взяв курс на Відень, полишивши свої меблі, бібліотеку та автомобіль у минулому. Мав лише декілька дойчмарок за душею.

У квітні 1933 року було прийнято так званий «Закон про відновлення професійної державної служби» і понад 16 % викладацько-професорського складу німецьких університетів було звільнено: три чверті за те, що були євреями, а решту — тому, що їх вважали підривними елементами{231}. 6 травня того року штурмовики знищили Інститут сексуальних досліджень Маґнуса Хіршфельда: усі архівні матеріали було залито чорнилом, виставкові вітрини розтрощили, а еротичними артефактами, які зберігалися в них, грали у футбол. Гіпсове погруддя Хіршфельда, який саме повернувся зі свого турне Америкою і на той час перебував у вигнанні в Парижі, пронесли прив’язаним до дерев’яної колоди до Оперної площі, де брунатні сорочки жбурнули його в здоровенне похоронне багаття, в якому тліла сила-силенна «антинімецьких» книжок. Під акомпанемент духового військового оркестру згоріло 100 000 примірників книг, серед яких були дослідження Томаса Манна, Зигмунда Фрейда та Вільгельма Райха.

* * *

Приїхавши до Відня лише із рюкзаком у руках, Райх поїхав до своїх тестя та тещі, в котрих зупинилися Енні та діти. Вони відмовилися приймати його. Вперше за три роки Райх повернувся до Відня, і це була його остання нетривала зустріч з австрійською столицею.

За цих останніх два місяці у Відні Райх, закликаючи до безперервної політизації статевого життя у відповідь на небезпеку нацизму, що невпинно зростала, прочитав лекцію про фашизм декотрим студентам-членам Австрійської соціалістичної партії. Фрейд заборонив йому читати будь-які лекції, переживаючи, що така провокація заводила рух психоаналізу в небезпеку, який і без того вже потерпав від нацистських нападів, адже фашисти ототожнювали психоаналіз з комунізмом. «Ось ми усі тут готові ризикувати заради психоаналізу, але ж не за Райхові ідеї, з якими ніхто і не погоджується, — Анна Фрейд писала Ернсту Джонсу 1933 року. — Вирок мого батька стосовно цього такий: “Якщо психоаналіз заборонять, то заборонити його мають за те, чим він є насправді, а не за змішування психоаналізу та політики, який пропагує Райх”. Бажання мого батька позбутися Райха рівносильне тому, наскільки він відносить себе до представників психоаналізу. Мого батька злісно обурює те, що Райх змусив психоаналіз стати явищем політичним, а психоаналіз до політики не пхається»{232}.

Фрейд намагався захищати психоаналіз, відстоюючи його статус чистої науки і цілком та повністю відмежовуючись від політичних коментарів. Він відмовлявся роздумувати про небезпеку, яку зі собою ніс німецький фашизм. Ференці спонукав його з сім’єю покинути Відень уже в травні 1933 року,