Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

освіти, й опублікував книгу самотужки. Написав він її за декілька тижнів, сподіваючись за її допомогою протистояти націоналістичним закликам молоді до фашизму; було надруковано 10 000 примірників, половина з яких розпродалася вже за шість тижнів після публікації. Типографією заправляв Арнольд Дойч, комуніст і колишній Райхів студент; те саме видавництво надрукувало і працю Енні Райх «Коли ваше дитя запитує», яка вчила матерів методики викладання сексуальної освіти своїм дітям. Там-таки вийшла друком і її книжка про те, «як говорити з дітьми про секс» — «Крейдовий трикутник: Вивчаємо таємниці дорослих разом». Райх казав про це видання, що воно мало здатність та потенціал до революційного та ліберативного впливу на школу, в якій навчалися його власні доньки.

Ієрархії партії було не до вподоби, коли з їхньою думкою не рахувалися, й з часом Райха отаврували «контрреволюціонером», звинувачуючи в тому, що він перетворив молодіжні комуністичні асоціації в борделі, а класову боротьбу звів до протистояння між підлітками та дорослими. Як казав один із його критиків тих часів, було незрозуміло, чи Райх політизував сексуальність чи ж сексуалізував політику? Лікар-марксист та провідне світило руху за сексуальні реформи Марта Рубен-Вольф запевняла, що пролетаріат не страждав від розладів оргазму, позаяк невроз був захворюванням, притаманним лише буржуазії. Симпатія партії до Райхових психоаналітичних аргументів почала раптово спадати. Давня подруга Райха Ґрета Бібрінґ згадала в інтерв’ю, що будь-який комуніст, який вступав у аналіз, повинен був здати партійний квиток: «Звучить як оперета, але це правда: комуністів позбавляли партійного квитка, якщо вони вступали до аналізу чи як лікар, чи як пацієнт, себто… аби ті могли провести/пройти аналіз, не зраджуючи партію»[40].

* * *

У той же час, коли комуністична партія починала ігнорувати його, щораз більше вдаючись до ленінського революційного режиму піддання молоді спорту та сублімації, такі ж махінації проти Райха почалися й у психоаналітичній версії політбюро, і саме тому, що він був комуністом. Проте аналітики у своїх антирайхових діяннях були не такими категоричними, як партія. Одному зі своїх американських пацієнтів, Джозефу Вортісу, Фрейд сказав, що не схвалював Райхового активізму: «Психоаналітик на ім’я Вільгельм Райх поїхав до Росії й читав там лекції, і так багато говорив про проміскуїтет, що вони [росіяни], зрештою, попросили його поїхати геть, — Вортіс згадує, що говорив йому Фрейд. — Райх — талановитий психоаналітик, але, скоріш за все, повинен буде покинути рух [психоаналізу] тому, що став комуністом й перевернув свої погляди з ніг на голову. Він вважає, наприклад, що агресивний інстинкт та сексуальні проблеми є продуктом класової боротьби, а не вродженими біологічними інстинктами»{226}.

Коли 1932 року Райх подав до редакції журналу «International Journal of Psychoanalysis» статтю про мазохізм, у якій стверджував, що садизм та мазохізм, які Фрейд пояснював як наслідок невгамовності людського інстинкту смерті, не були біологічно вродженими в людини, а, радше, продуктами капіталізму, Фрейд став наполягати, що стаття повинна була супроводжуватися дисклеймером, який стверджував би, що Райх гнув лінію комуністичної партії: «Більшовизм обмежує свободу наукового дослідництва, — писав Фрейд, — як і свободу церкви»{227}. Згодом Райхову статтю все-таки опублікували без Фрейдового дисклеймера. Річ у тім, що Феніхель та аналітик-марксист Зіґфрід Бернфельд завітали до Фрейда й провели перемовини з ним від Райхового імені: Бернфельд сказав, що така його заувага буде сприйнята, як оголошення війни Радянській Росії, і Фрейд погодився написати натомість 30-сторінкове спростування Райхових ідей. Феніхеля звільнили з редакції журналу за те, що той захищав Райха.

Фрейд вважав, що Райх так далеко відійшов від психоаналітичної ортодоксії, що його необхідно було «відрізати» — так, як він зробив це із попередніми дисидентами та революціонерами, серед яких Юнг, Адлер, Штекель та Ренк. «Спочатку один, а потім інший виявляється таким, що ані користі, ані послуху від них не діждешся, — писав Фрейд до Айтінґтона про більшовицьких пропагандистів Феніхеля та Райха. — Все вказує на те, що під корозійним впливом цієї епохи людський характер розкладається надто швидко»{228}.

Щораз більший радикалізм новоявлених єретиків Фрейд зустрів грубуватою новорічною резолюцією проти 1932 року. У своєму щоденнику він зробив відповідний запис про це: «Крок проти Райха». Того року Макс Айтінґтон, тоді президент Німецького інституту психоаналізу, взявся до дійства як вірний Фрейдів зброєносець й заборонив Райхові запрошувати студентів-аналітиків на свій семінар у Берлінському інституті, ефективно зменшуючи кількість його слухачів. Наприкінці того року ім’я Райха було викреслено зі списку учасників Німецького психоаналітичного товариства без його відома. Видавництво МАП також не дотрималося свого плану опублікувати працю «Аналіз характеру», яка уже була на стадії верстки. Фрейд побоювався Райха, бо той був неймовірно виразним, цілеспрямованим та переконливим. У той час Фрейд вважав, що саме комунізм, а не нацизм, був головною небезпекою, адже саме його прибічники були загрозою того, що все потоне у світовій революції, а він не хотів, аби люди наїжачилися проти психоаналізу, бо ж той містився у списку дратівливих для світової лівиці чинників.

* * *

У січні 1933 року Гітлера призначили канцлером коаліційного уряду, і нацисти відсвяткували такий політичний успіх тоді ще незнаною смолоскиповою нацистською ходою через Бранденбурзькі ворота. Однак тоді вони все ще не займали в парламенті чіткої більшості, та й президент Гінденбург оптимістично вважав, що Гітлера можна буде стримати (Гінденбург недооцінював політичні таланти Гітлера й публічно заявляв, що це кандидат, який не годиться на будь-яку керівну посаду, ну хіба що генерального поштмейстера). 27 лютого 1933 року підпалили Рейхстаг; палієм, скоріш за все, був психічно нездоровий голландець Марінус ван дер Люббе,