Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— А для вас дуже важливо, що це саме ваша донька, Іване Карповичу? — спитала Анюта. — Що це саме ваша кров. Чужа дитина змогла б викликати такі почуття?

Я замислився, бо ніколи про це не думав.

— Знаєте, Анюто, річ у тому, що ми познайомилися з Ізабеллою в досить буремний час і за дуже незвичних обставин. Не хочу вдаватися у подробиці, але цілком можливо, що я й не батько Моніки. По крові. Але я дуже кохав Ізабеллу, і якщо вона заповіла відправити дівчинку мені, то це моя донька без жодних застережень. Так було на самому початку, а згодом мої почуття тільки посилилися. Я люблю Моніку, щодня думаю про неї, а все інше не має жодного значення.

— Чи не надто ви щиросердні зі мною, Іване Карповичу? — обережно спитала Анюта.

— У світі дуже мало людей, з якими я можу бути чесним. Ви — одна з них.

— А ви взагалі єдиний, Іване Карповичу, з ким я можу бути відвертою. У мене є коханці, є подруги, але відкрити душу я можу тільки з вами. Вип’ємо за це фруктової води.

Вона налила по келиху, ми випили. Приємна вода, трохи солодкувата. Я згадав, що зараз на хуторі вже починався березовий сік. Я завжди сам свердлив коловоротом кору, підставляв глечики, потім зливав сік у діжку в погребі, кидав кришеників і чекав, поки він забродить. Як починалася спека, не було кращого напою, ніж той березовий квас, холодний і смачний.

— Я думаю всиновити дитину, — сказала Анюта. — Сама народити не можу, бо сцена не відпускає мене. Люди готові сприймати співачку в шрамах, але миттю втратять цікавість до співачки з черевом. Співати для мене дуже важливо. Я не можу залишити свою справу, так само, як і ви не можете залишити свої розслідування. Я все обміркувала, і, здається, варіант із усиновленням найкращий. У мене залишалися тільки сумніви, чи зможу я любити цю дитину, як свою.

— Зможете, — запевнив я. — Дитина є дитина. Звісно, є якісь недолюдки, які навіть власних дітей не люблять. Але не бійтеся цього.

— Якщо в мене з’явиться дитина, зголоситеся бути її хресним батьком?

— Вважатиму за честь, Анюто.

— Ну, тоді можна трошки випити. — Вона налила у чарки на палець коньяку. — За те, щоб наші мрії збулися.

— Дай боже, Анюто.

Ми почаркувалися і випили.

— Зараз вам принесуть солодке. Як поїсте, хлопці відвезуть до готелю. А мені час іти. — Співачка підвелася.

— Дозвольте вас провести.

— Ні, їжте, не хвилюйтеся.

— Мені буде приємно провести вас, — пояснив я.

Ми вийшли з кабінету, хлопці підхопилися.

— Я проведу пані Анетту і повернуся, — заспокоїв я їх.

— Ми вам не заважатимемо, — сказав один, якого Анюта називала Борисом. Разом із товаришем вони вийшли першими, уважно оглянули вулицю, поки я подавав Анюті пальто. Провів її до авто, водій відчинив двері й шанобливо вклонився. Співачка поцілувала мене у щоку.

— Побачимося ввечері, майбутній куме, — усміхнулася вона і всілася на заднє сидіння.

Водій зачинив двері й побіг на своє місце. Авто рушило. Я дивився йому вслід. Ось проїхало ще одне. Я його помітив іще дорогою з вокзалу. У салоні сиділо четверо хлопців. Охоронці Анюти, які намагалися бути непомітними. Анюта про них не знала, але я одразу вирахував.

— Вашим хлопцям треба краще ховатися, якщо вони хочуть бути непомітними, — сказав я Борису, коли ми вже зайшли в ресторан.

— Що? — Борис був здивований.

— Кажу, ваші хлопці, які охороняють пані Анетту, занадто примітні. Треба ховатися краще, — пояснив я, і мені не сподобалося, що Борис іще більше здивувався.

— Які хлопці?

— Які охороняють пані Анетту! Ти що, не бачив?

— Пані Анетту ніхто не охороняє. Не було такого наказу, — відповів Борис. Я подивився на нього. Розумне обличчя, не дурень, тоді чого ж дивився на мене, як баран на нові ворота?

— З вокзалу за нами їхало авто. Потім чекало неподалік, а зараз поїхало за пані Анеттою. Це ж її охорона?

— Немає ніякої охорони. Ви, мабуть помилилися, бо... — Борис, мабуть, помітив, як змінилося моє обличчя. — Що?

— У машину, швидко! — заволав я й побіг на вулицю. Хлопці одразу побігли за мною. — Рушаймо! — крикнув я водію. Той розгублено подивився на Бориса.

— Швидше! — крикнув Борис. Водій завів, і ми зірвалися з місця.

— Треба наздогнати пані Анетту! — крикнув я.

— Ви думаєте, їй щось загрожує? — спитав Борис.

— Я не люблю, коли за жінкою слідкує авто з чотирма громилами!

— Може, вони просто проїздили?

—