Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

після вдалої справи. Допитали босяків, ті зізналися, що фотографа вони вбили, але не задля пограбування: замовили його. Один купецький синок. Прихопили й синка. Той розповів, що фотограф йому обіцяв фотографію мене голої. Щоб усі шрами видно було. Фотограф казав, що в лазні, де я миюся, апарат поставить і зніме. Купецький синок півтори тисячі рублів заплатив за три фотографії. Але дуже грошей шкода було. Найняв босяків, щоб ті фотографа зарізали, а гроші йому повернули. Босяки зарізали, але грошей не віддали, почали гуляти. Синок став гроші вимагати, а босяки його ножем налякали, забрали гаманець і годинник, упевнені були, що в поліцію не піде. Але виявилося, що не поліції треба було боятися. Найцікавіше, що у фотографа жодних моїх фотографій не було. Він найняв якусь дівку, одягнув перуку, щоб зачіска схожа на мою, розмалював тіло смугами, наче то шрами, і сфотографував. Думав обдурити купецького синка, купецький синок думав, як би не заплатити, найняв бродяг, ті взагалі ні про що не думали, коли в Одесі працювати задумали. Ось і маємо ще чотири трупи. Це до нашої розмови про те, що люди змінилися. А ми вже приїхали.

Авто зупинилося біля якогось дорогого, мабуть, ресторану, де нас зустрічав десяток офіціантів і метрдотель. До землі вклонялися — таким дорогим гостем я їм був. Ми з Анютою пройшли в залу, сіли за найкращий стіл. Окрім нас, нікого в ресторані не було. Тільки двоє хлопців з охорони сіло біля входу. Нам принесли меню, метрдотель запропонував допомогти з порадою, щоб замовити. Я таких страв, які в меню були, навіть не знав.

— Пані Анетто, замовте щось для мене, повністю довіряю вашому смаку. — Вона замовила, коли метрдотель пішов, усміхнулася.

— Бачу, якось незатишно вам у дорогій ресторації, Іване Карповичу.

— Та я ж людина проста. Почуваюся наче на параді, коли перед командуванням крокувати треба. А тут он, бачите, самих виделок півдесятка і ножів стільки само. І ложки ще кількох видів. А мені ж завжди однієї вистачало.

— То навіщо мучитися? Ходімо! — Анюта підвелася. До нас прибіг переляканий метрдотель. Злякався, сердега, що нам щось не сподобалося, але Анюта його заспокоїла, попросила відвести нас до окремого кабінету, щоб офіціанти не турбували.

— Пардон, але ж подавати, наливати... — забубонів метрдотель.

— Я сама наллю і подам, — перервала його Анюта. — Нехай поставлять усе на стіл і йдуть.

Метрдотель сперечатися не став. Ми зайшли до окремого кабінету.

— А тепер, Іване Карповичу, сідайте, як зручно, їжте, чим зручно, хоч руками. Я ж поки наллю.

Ми випили, офіціанти нанесли їжі повен стіл і вийшли. Я взявся закусювати, бо з дороги був голодний. Одною ложкою їв, як звик. Міг би й виделкою з ножем, але якщо вже в задоволення, то в задоволення. Анюта ще налила. Цього разу тільки мені.

— Бережу голос, увечері хочу бути в найкращій формі. Для вас, — сказала вона і відставила чарку.

— Тоді за ваш чудовий голос. — Підняв я чарку, випив до дна і теж відставив. — На сьогодні досить. А чого ви нічого не їсте?

— Я не дуже люблю їсти. — Анюта взяла виделкою шматочок сиру й надгризла його. Сиділа якась замріяна.

— Ви теж у якихось думках ширяєте, — помітив я. — Кохання?

— Ні, Бог милував. У мене колись було кохання, і це досить таки боляче. Я про інше хотіла спитати. Іване Карповичу, у вас же донька є. Що ви відчули, коли вона з’явилася?

Я дожував, відіслав ложку, витер серветкою губи.

— Що відчув? Відчув, що все геть змінилося. Раз і назавжди. З того самого моменту, коли я вперше взяв Моніку на руки, я зрозумів, що тепер буду до кінця життя хвилюватися за неї. Боятися, аби з нею не сталося чогось поганого. Це такий тягар, який залишиться з тобою назавжди. Поки в мене не було Моніки, я нічого не боявся. Навіть умерти. Я часто бував на межі смерті, щоразу байдужий до того, виживу чи ні. Коли ж з’явилася Моніка, я став боятися померти. Я хотів жити, бути поруч із нею, виростити її. Але ще більше боявся не за себе, а за неї. Це важко. Але це такий тягар, за який можна віддати все. Коли дитя притискається до тебе, щось бурмоче під ніс, а потім солодко засинає на твоїх руках, із цим не можна нічого порівняти. Це рай. Найбільше щастя з приступних людині. Ось бачите, у мене аж сльози на очах. Якийсь я став тонкосльозий. Завжди, коли згадую про Моніку, плачу. Дуже скучив за нею. — Я витер очі серветкою. — Мабуть, найкращий сищик імперії не мусить отак плакати.

— Найкращий сищик імперії може робити все, що заманеться. — Анюта відірвала кілька виноградин від розкішного кетяга. Була весна, звідки взявся виноград? Я не знав. — Останнім часом мене охоплює якийсь дивний неспокій. Він поглиблюється, коли я бачу маленьких дітей. На очах одразу з’являються сльози, хочеться взяти малюка на руки, хочеться пестити його, співати колискову, годувати, слухати, як воно сопе і плямкає. Ось такі дурниці.

Анюта трохи зніяковіло усміхнулася.

— Я дуже вас розумію. Щоправда, в мене не було жодного неспокою, аж поки мені привезли Моніку. Я не думав про дітей, взагалі про родину не думав. Просто жив собі, займався розслідуваннями, писав історії для журналів. Почав потроху багатіти, ставати відомим — і тут народилася Моніка. Я спочатку розгубився. Чесно скажу, наполіг на тому, що буду виховувати доньку, лише через провину перед Ізабеллою, її матір’ю, яку відпустив до Італії саму, і там її вбили. Але вже за