Читати книгу - "Погана"

– Так само, як байк чи машину.

– Ти вже його дістав? – питаю я.

Я дивлюся на човни, що гойдаються на воді. Тут є катери різних розмірів. Білі та блискучі, названі дівчачими іменами: «Лола», «Марія», «Есмеральда». Є сотні маленьких яхточок. Я помічаю глянсову супер’яхту, до біса величезну, поки що найбільшу. Типу тих, які російські олігархи купують, щоб справляти враження на повій. Тюнінгована вкрай. Я хочу її.

– Оту. Оту. Отам, – кажу я, тицяючи пальцем.

Ніно проходить повз неї до меншого, старішого, темнішого човна. Це теж непоганий катер, але далеко не такий сяйливий, сколочений із суцільної шліфованої деревини.

– Візьмемо цей, – говорить він.

– Чому? Що не так із тим, другим?

– На цьому не буде сигналізації.

Човен зветься «Офелія». Це звучить зловісно. Чому вони завжди називаються на честь жінок? Чому серед них немає хлопців? Я йду за Ніно на палубу. Човен перехиляється, коли я застрибую. Я хапаюся за бік.

– Гей! Легше, – кажу я. – Зупини його. Зупини.

– Що зупинити?

– Човен. Він хитається.

– Він не хитається.

– Ой. – Либонь, це від травки. У мене в голові все догори дриґом перекинулося.

Я гепаюся на лаву на палубі. Схрещую ноги та руками обіймаю себе за плечі. Той другий човен був набагато кращим. Я запалюю собі цигарку та витріщаюся на спокусливу спину Ніно. Він штурхає ногою двері шафки під панеллю керування. Нахиляється та вовтузиться з якимись дротами. Спалахує невеликий вогник.

Я не впевнена, що це гарна ідея. Ми з Ніно наодинці в морі. Не знаю, чи цілком йому довіряю. Так типу надто вже легко буде позбутися мене. Я звужую очі та схиляю голову. Краще мені не засинати. Стежити за цим довбойобом. Він може досі бажати моєї смерті…

На човні спрацьовує сигналізація.

– Merda[148].

– Мені здавалося, ти сказав, що тут не буде… ой.

Ніно витяг пістолета.

Я заплющую очі й зіщулююся. О Боже. О Боже. Це кінець. Я пропала.

Він стріляє в сигналізацію.

Вона замовкає. Добре. Усе гаразд. Я не мертва.

Він заводить двигуна, і я викидаю недопалок.

– Можна мені повести човен?

Ми пливемо чорним нудним морем вже багато, багато, багато годин. Пробирає холод. Вітряно. Середина ночі. Єдине, що я бачу, – дурні зірки та крихітний ліхтарик на човні. Я сиджу на холодній твердій лаві та дивлюся в нікуди. Після тієї травки мене на харч пробиває. Я до сказу голодна. Озираюся в пошуках їжі. У шафі є пачка «Прінґлз». Зі смаком шашлика. Ніби вони знали, що я йду. Я хрумкочу ними, доки Ніно порається з навігатором човна. Він вмикає радіо. Грає «Niggas in Paris» – Джей-Зі та Каньє, і Ніно підспівує.

Він усе псує. У нього ведмідь по вухах потоптався, як у моєї мами.

– «Прінґлз»?

– Авжеж, – говорить він.

– Тож, – кажу я, – Ніно. – Хрум. Хрум. – Здається, ми не закінчили нашу розмову.

– Яку розмову?

– Раніше, в барі.

– Раніше ніж ти підірвала копів?

– Саме так. Я досі тобою незадоволена.

– І про що ми говорили?

– Про те, як ти отак узяв і вшився. Украв автомобіль. Гроші. Мій одяг. У Румунії було страшенно холодно. Мені нічого вдягти було.

– У Румунії? Що ти робила в Румунії?

– Нічого. Я там пробула лише вісім годин. Їздила туди, щоб на вампіра подивитися. – Я зиркаю на нього й жую. Аррр. Він же чудово це знає, покидьок.

Ніно дивиться на мене та хмуриться, його обличчя темне, затінене.

– Ти страшенна ідіотка, – каже він, і сміється, сміється, сміється з мене. Я ніколи не бачила, щоб він так шалено реготав.

– Я нікого не вбивала…

– Ти вже мені розповіла, що вбивала, – говорить він.

– То й що? Хто він узагалі такий був, той хлопець? І якого біса в нього був твій телефон?

– Я заплатив йому, щоб він відвіз телефон до Румунії. Він був зв’язком із румунською мафією.

– Він намагався мене задушити, – кажу я. – Спробував поцупити мою сумку.

Ніно хитає головою.

– Це не було його завданням. Я хотів лише збити тебе зі сліду. Либонь, він вирішив імпровізувати. Ти отримала моє повідомлення?

– Повідомлення? Яке повідомлення? Про новий колір волосся? – Я доїдаю останні чипси та викидаю пакет у море.

– В якому я написав, що ми зможемо працювати разом?

– Так, отримала. І що?

– Я мав перевірити, чи здатна ти на це.

Заливає.

– Хай там як.

Він таке брехло.

– Це небезпечна робота. Не для кожного.

– Не треба цієї зверхності, – кажу я.

– Потрібно, щоб я міг довірити своєму партнерові своє довбане життя.

– Так, мені теж це потрібно. – Я пильно дивлюся на нього. – Що то за хуйня була на тому даху? Мені здавалося, що ти намірився мене кинути.

– Зовсім ні. Я тебе витяг, – говорить він. – Ти ж досі тут, хіба ні?

Я дивлюся на горизонт, на лінію, де чорне стикається з чорним. Тут нічого немає. Лише простір. Темна матерія. Мов до Великого вибуху.

– То ми партнери? – питає він.

– Партнери.

– Добре.

– Гаразд.

Доки він мене не зрадить? Доки він знову не кине мене без копійки?

Вода хлюпає об човен. Єдине, що чутно крім цього, – це вітер.

– Куди ми взагалі їдемо?

Ніно не відповідає.

Я знову згадую свій план помсти. Знайти зброю. Знайти Ніно. Забрати свої гроші. Убити його. Я не надто далеко просунулася.

– То що ти робив увесь тиждень? – питаю я.

– Та як завжди.

– Тобто?

– Повії та кокаїн, – говорить він.

Я закочую очі. Довбаний хлопець.

– Мені здавалося, ти ні з ким не спав.

– Не спав, – підтверджує він.

Заливає.

– Повірити не можу, що ти продовбав наші гроші. Їх Доменіко забрав? – питаю я.

– Так, – говорить він. – Brutto figlio di puttana[149]. Доменіко знайшов їх у мене у квартирі. Після того як я мав швидко вшитися, бо застрелив Динаміт. Він просто зірвав двері з петель. Забрав валізу. Забрав машину. Коли я повернувся по гроші, він уже від’їжджав. Клянуся, якщо я колись знайду того хлопця…

Авжеж. Кому ти розповідаєш?

– Ніно…

– Ні, я тепер Лука. Я змінив ім’я, дістав нові документи.

– Добре. Гаразд. Байдуже.

– Бетто…

– Ні, я тепер Алві.

Щойно це сказавши, я одразу шкодую. Але чорт забирай, мені потрібно було йому розповісти. Я більше ані хвилини не витримала б бути Бет.

Він міцно обіймає мене за талію та притягує до себе. Я набираюся духу, щоб почути його відповідь.

– Алві?

– Так, Алвіна.

– Я вже це знав, ідіотко. Ти думала, я не втямив, що коїться? Ти ніби зовсім інша людина. Нічого подібного до дружини Амброджо. Твоя сестра завжди ненавиділа зброю. А ти… ти просто навіжена.

– Вважатиму це за комплімент.

Я зазираю йому в очі. Блефує?

– Мені байдуже. Пофігу, – говорить він. – Алві, Бетта, Бетта, Алві. Мені справді похуй. Однаково мені подобаєшся нова ти. Твоя сестра була скабкою в дупі.

Єдиний раз у житті в мене зовсім відбирає мову. Я вдивляюся в море.

З моїх плечей упав тягар. Нарешті я почуваюся вільною.

Зрештою я повертаюся до нього.

– Куди ми їдемо? – питаю я.

– Побачиш, коли дістанемося туди.

– Що коїться? Ти викрав мене, як дитину?

– Викрав тебе. Та яка ж ти дитина?