Читати книгу - "Таврований"

Запланували кілька диверсій. У тому числі підірвати шість мостів. Командування найбільше турбувало два мости: на Сеймі біля села Пруди та на Любці біля хутора Корольки. Мости знаходились недалеко один від одного. Ними цілодобово рухалися німецькі війська з Конотопа і Бурині на Путивль.

Руднєв запропонував Ковпаку з Базимою:

— На мости біля міста потрібно кинути весь особовий склад. Прикривати мінерів доти, поки вони не підірвуть мости.

Командир і начальник штабу підтримали ініціативу комісара.

Коли стемніло, весь загін на чолі з командуванням покинув ліс і попрямував в сторону Прудів. Для охорони укріпрайону залишили близько десяти бійців. Михайло Миколайович Курс, якого призначили відповідальним за диверсію, дуже хвилювався:

— Раптом охорона чинитиме опір? Адже крім моста біля Прудів знаходиться водяний млин з великим складом борошна і зерна.

— А ми навіщо? — Питав у свого заступника начальник штабу. — Загін майже в повному складі.

По заболоченій заплаві Сейму вийшли на ґрунтову дорогу, яка вела до міста. Колону бійців замикали два вози. Село Пруди тяглося вздовж Сейму і довгого озера, яке нагадувало русло річки. Щоб не піднімати шум, обійшли його стороною. Зайняли бойові позиції.

Група мінерів і розвідників висунулася вперед. Очолював її Михайло Миколайович Курс. Колишній директор школи швидко і тихо пересував ноги. Здається, не йшов, летів над землею.

Потужно шуміла вода. Праворуч від моста виднілися сірі силуети дерев'яного млина. Його ще до революції побудували монахи. Він обслуговував місто і села навколо. Монахів розігнали, а підприємство змусили служити робітникам і селянам.

Партизани вийшли на міст. На іншому березі височів двоповерховий дерев'яний будинок. За розвідданими там і знаходилося приміщення для охоронців.

Курс першим вскочив в нього, крикнув:

— Кидайте зброю!

Але в приміщенні було порожньо. Мабуть, охорона почула наближення партизанів і розбіглася. Михайло Миколайович обірвав телефон. Одна група почала мінувати міст, а інша поспішила на Любку, в сторону хутора Корольки.

Командування загону вийшло на старий дерев'яний міст. Інтенсивний рух транспорту його сильно розбив. У багатьох місцях виднілися чорні дошки, прибиті зверху основного покриття. Яскраві зірки і серп зростаючого місяця відбивалися в тихих водах річки.

На іншій стороні річки, за двоповерховою будівлею, темніли дерева великого, обнесеного глибоким ровом, парку. Там спалахнув яскравим полум'ям і погас метеорит. Оманлива тиша стояла над цим благословенним куточком їх рідної землі.

Ковпак дивився на знайомий міст. Йому не вірилося, що він повинен злетіти на повітря. Як завідувач дорожнім відділом райвиконкому, він проводив тут багато часу разом з колективами будівельних бригад. Особливі клопоти приносила весна, коли Сейм виходив з берегів. Тоді сюди завозили бетонні блоки і металеві балки, щоб дерев'яний міст не поплив разом з водою.

Коли вода спадала, ремонтували міст. Тому що деякі його деталі все одно відносило течією.

Не так давно під його керівництвом проклали дорогу з Прудів до Корольків. Все це зараз служило ворогові.

Тут любив відпочивати Семен Васильович з усією родиною. З моста добре брала верховодка і плітка. Хлопці раділи багатим уловам. Вони йшли далі за течією і по кілька днів ночували на природі. Це були незабутні дні.

Про Григорія Яковича і говорити нічого. На Сеймі і Любці він регулярно бував зі своїми учнями. Часто навідувався і в Спадщанський ліс.

Спогади про минуле, як метеорит, спалахнули в головах чоловіків і погасли. Поступилися місцем насущним турботам. Вони не сумнівалися, що цей міст підірвуть при будь-яких обставинах.

Навіть якщо прибудуть війська з Путивльського гарнізону. Не виключено, що на танках. Встигнуть підірвати і піти.

По Любці поки нічого невідомо. Група розчинилася в темряві. Ковпак, Руднєв і Базима тривожно вдивлялися туди, куди пішли партизани. Побоювання їх виправдалися. Десь біля села Октябрьського загув автомобіль. Звідки він і що собою представляє? І чи зможуть його знищити партизани? Або їм тут доведеться приймати бій?

Зі змішаного лісу показалися два вогника автомобільних фар. Уже добре. Автомобіль один. Головне, щоб хлопці не підвели. Розправилися з ворожою технікою.

Прозвучали автоматні черги. Вибухи гранат. Зайнялося яскраве полум'я.

Майже слідом за цим спалахнула довгоочікувана умовна ракета. На Любці пролунав вибух. Міст підірваний. Це значило, що звідти ніякі сили їм не страшні.

Мінери підпалили шнур. Партизани кинулися врозтіч. Пролунав гучний вибух. Міст на Сеймі злетів в повітря. Дошки та палі полетіли в різні сторони. Загорілися. Деякі з них впали в воду. Сичали і диміли. Їх повільно зносило течією.

Перелякане населення села виходило з дворів. Ховалося в темні місця. Війна привчила людей до найстрашніших неприємностей.

— Свої. Не бійтеся, — кричали їм партизани.

— Давайте завантажимося борошном, а млин висадимо. Влаштуємо фашистам справжній феєрверк, — запропонував Ковпак.

— Цей млин один в окрузі. Тут мелють зерно не тільки окупанти, але місцеве населення. Якщо ми його висадимо, залишимо людей без хліба, — заперечив Руднєв.

Він помовчав деякий час. Потім додав:

— Візьмемо борошна, скільки зможемо довезти, а решту нехай забирає місцеве населення.

— Що думає з цього приводу начальник штабу? — Запитав командир.

— Правильно комісар говорить. Ми не бандити з великої дороги, а червоні українські партизани. Про своїх людей повинні турбуватися.

Вози завантажили борошном. Основна група чекала повернення бійців на чолі з Курсом.

Григорій Якович подивився у бік міста. Він перебував в ейфорії від успішно проведеної операції. Місто зовсім поруч. Була середина ночі. Не втримався:

— До Путивля рукою подати. Може, рвонемо? Відзначимо свято по-справжньому.

— Рано нам ще міста брати, — засміявся