Читати книгу - "Таврований"

Керівництво загону створило умови, щоб митися в лазні щотижня. Бійці стали голитися і стригтися, частіше прати одяг.

— Наш укріпрайон, — гордо говорили вони.

Всі були охоплені бойовим і трудовим ентузіазмом. На виконання завдань йшли впевнено, зі знанням справи. І, як правило, виконували їх. Семен Васильович щодня виходив на завдання. Базима зробив йому зауваження:

— Побережи себе, Васильовичу! Ти потрібен нам — штабі.

— Щоб планувати операції, я повинен знати умови, в яких нам доводиться воювати.

— Кинь, Семене, ми цими умовами ситі по горло, — підтримав начальника штабу командир.

Семен Васильович став менше бувати на завданнях. Він не раз стверджував, що треба берегти керівництво. Воно повинно знаходитися не на передовій, а керувати боєм. Але коли ці установки стосувалися особисто його, міняв свою думку.

Григорій Якович розумів свого сусіда. Можна говорити про хоробрість скільки завгодно, але для бійців особистий приклад командирів значив значно більше повчальних слів.

Начальник штабу теж бував у перепалках, періодично очолював групи, які йшли на операції. Теж намагався не вдарити обличчям в грязь, проявляв мужність, стійкість, ініціативу, підприємливість. Разом з тим, як вчив їх комісар, ніколи не ліз на рожон, вболівав за кожну людину.

Група партизан на чолі з Руднєвим розгромила комендатуру в селі Литвиновичі. Тут до неї приєднався загін під командуванням Михайла Івановича Павловського. Невисокого зросту, з червоним кирпатим носом, в шапці з зірочкою, новий знайомий комісара курив трубку і розповідав про себе. Воював у Громадянську війну. Нагороджений орденом Червоного Прапора. Велика Вітчизняна війна застала його в Херсонській області. Звідти він перебрався на батьківщину, в Литвиновичі, організував партизанський загін.

Ще раніше в загін прийшла лікар Надія Казимирівна Маєвська, яку за мініатюрну фігурку називали Діною. Після закінчення Харківського медичного інституту, їй, як одній з кращих випускниць, запропонували залишитися на кафедрі.

— Пошліть мене на периферію, — попросила випускниця. — Коли наберуся досвіду, можна і науковою роботою зайнятися.

Надію Казимирівну направили в село Воргол Путивльського району, де вона завідувала медичним пунктом. Коли почалася війна, влилася в партизанський загін. Командування дало їй наказ: організувати санітарну частину. Відразу призначило її начальником.

Разом з медсестрами Галею Борисенко і Мотею Бобіною Діна взялася за справу з невичерпною енергією. Організувала медичне обслуговування партизан. Пізніше, коли загін переріс у з'єднання, створила госпіталь на колесах.

Семен Васильович від душі радів обстановці в загоні. Люди вели себе як на ударній будові. Багато працювали і жартували. На завдання в розташування ворога йшли, як на свято.

Радик швидко зблизився з ровесниками і більш старшими бійцями. Збиралися разом, травили анекдоти, співали пісні, розповідали зі сміхом про пригоди в тилу ворога. Кожен намагався показати себе героєм.

Ще більше Ковпак, Руднєв і Базима зраділи, коли одного разу в їх штабну землянку заскочив Радик і випалив з порога:

— Ми вже відшукали новорічну ялинку.

— До нового року ще нада дожити, — спробував збити запал юнака Сидір Артемович.

— Красива? — Запитав начальник штабу.

У його голові пронеслися веселі новорічні карнавали в школі. Жили бідно. Ледве зводили кінці з кінцями. Але завжди збирали гроші на проведення конкурсів і атракціонів. І як радісно було бачити батькам і викладачам щасливі обличчя дітей.

— Те, що треба, — відповів Радик.

— Цікаво! — Не залишився осторонь Семен Васильович. — Йдемо, покажеш.

Біля землянки Руднєва-молодшого чекали друзі Миша Семенистий, Колька Мудрий і Жора Гроздовський.

Миша Семенистий прийшов в загін недавно. Він був молодший за Радика. Мама не пускала юного піонера в партизани. Довго йшла за ним. Навіть загрожувала забрати у сина чоботи. Миша сів на дорозі, зняв чоботи і віддав матері.

— Що ти робиш, синку. Я ж пожартувала.

— Не треба мені ваших чобіт, — відповів син і босоніж прийшов у загін.

Як і інших молодих хлопців, його призначили зв'язковим. Він був на підхваті у командування загону, ходив у розвідку. За старанність, серйозність не по роках гострі на язик бійці його стали називати по-дорослому: Михайло Кузьмич. Так це прізвисько і прилипло до хлопця.

Командування оглянуло струнку молоду ялину і залишилося задоволеним.

— Красуня! — Захоплено промовив начальник штабу. — Нам би для школи таку.

— Чим її прикрасити? — Хвилювався Михайло Кузьмич.

— Наверх можна вішати що завгодно, — сказав Колька Мудрий. — А внизу гранати.

— Навіщо? — Здивувався Радик.

— Коли німці раптово нападуть, відбиватися, — відповів Колька.

— Готуйтеся до Нового року, хлопці, — вимовив Семен Васильович.

— Де ж нам узяти Діда Мороза? — Знову захвилювався Михайло Кузьмич.

Тут вже не витримав Сидір Артемович. Вийняв з рота цигарку, сказав:

— У мене є прекрасна кандидатура — Олексій Илліч Коренєв.

— Це добре, що люди налаштовані на свято, — говорив Руднєв. — Зовсім як у мирний час.

Колишній директор інкубаторної станції Олексій Ілліч Коренєв дійсно скидався на Діда Мороза. Він ходив у білому кожусі, з довгою білою бородою. Ще раніше багато партизан прозивало його Дідом Морозом.

— Ви, хлопці, обгородіть ялинку, лавки збийте навколо, — запропонував Семен Васильович. — Обладнайте місце для відпочинку.

Підготовка до Нового року велася повним ходом. Вона піднімала настрій партизан. Посиденьки в багатьох підрозділах починалися з жартів та оповідань про хід цієї підготовки. У ялинки збиралась молодь. В лісі облаштовувалися надовго і надійно.