Читати книгу - "Infernale. Пекельний сеанс"

Переслідувачі відкрили вогонь.

— Та ти що? — видавив Вітмен крізь зуби, хоча й знав, що Макбрайд його не чує.

Одна з куль пролетіла повз них і розбила шибку. Чарлі вискнув.

— Принаймні стріляють вони хріново, — зауважив Вітмен.

Він гадав, що всередині тунелю вони будуть у безпеці, але ситуація була вкрай невиграшна.

Бандити вже дихали їм у потилицю — майже наздогнали.

«За лічені секунди вони дістануть Чарлі, — подумав Вітмен, — а тоді тобі доведеться відстати. Хіба що ти таке боягузливе лайно, що не допоможеш другові. Ти навіть власній родині не допоміг — як ти, в біса, смієш називатися людиною?»

Він перечепився об камінь і полетів на землю, прикусивши язика. Потім встав і побіг далі, відчуваючи в роті присмак крові. Від штанів відірвався клапоть на рівні коліна.

Мусив рухатися швидше.

Їхня зброя була напоготові, і скоро вони будуть у зоні досяжності. Він чув вигуки Чарлі й кликав його бігти швидше.

Коли позаду пролунали постріли, Вітмен знову пригнувся, послизнувшись при цьому на бруківці й незграбно повалившись на якісь рейки в ніші кам’яної стіни.

Під супровід пістолетних пострілів він відчув те, чого ніколи в житті не відчував: те особливе враження, коли куля пролітає поряд із твоїм тілом. Почувся звук шипіння, наче удар батогом, і куля пішла глибоко в бруківку, здійнявши хмару пилу. Кров закипіла, Вітмен відірвав своє тіло від землі і встав. І, попри біль та виснаження, вистрибом кинувся навтьоки.

Довго бігти йому не довелося.

Пролунав постріл, а тоді щось глухо впало на землю.

Однією парою ніг менше вистукувало по бруківці.

Вітмен обернувся і побачив на землі Чарлі.

Той був у крові.

Вітмен зупинився. Він дивився на друга, що лежав перед ним; і здавалося, наче сам мозок волає йому: «Тікай!», але заклик не доходив — щось стояло на шляху, щось тримало його біля Чарлі всередині тунелю.

Він чув, як кричить Макбрайд, і бачив, як вона підбігає, намагається відтягнути його. Але було вже пізно. Переслідувачі були за кілька метрів від них. Усе скінчилося.

Вони наставили зброю на Вітмена й Макбрайд. Окрім закривавленої пики бровастого — тієї брудної посмішки в бурих плямах — Вітмен нічого не помічав. Один із них заговорив, але Вітмен не розумів.

Він почув звук ще до того, як побачив, що відбувається.

Виск шин.

Краєм ока помітив, як коричневе авто з тонованими вікнами на повній швидкості влетіло в тунель, збивши одного з бандитів і жбурнувши його на землю, а тоді розвернулося назустріч іншим.

Ті двоє розгубилися. Вони міцно стиснули пістолети.

Двигун машини заревів, набираючи обертів.

Бровастий зробив спробу підняти пістолет, і машина загарчала знову, на дюйм посунувшись уперед. Звук був важкий, глибокий, гортанний. Наче запрошення до гри «хто першим злякається».

Круті хлопці повільно опустили зброю.

Макбрайд метнула погляд на машину. Та наче чекала, щоб допомогти їм утекти.

Скориставшись шансом, вона схопила Вітмена за руку, і вони вдвох допомогли підвестися Чарлі. Він утратив трохи крові, проте дивовижним чином був при свідомості.

Макбрайд підійшла до машини і спробувала відчинити пасажирські двері — вони були замкнені. Задні двері теж. Таємничий водій охоче допомагав їм, але не погоджувався забрати їх звідси.

Вітмен подивився крізь вікно водія. За кермом сиділа жінка. Чорне волосся середньої довжини. Він упізнав криваво-червоні нігті, що стискали кермо.

Закинувши руки Чарлі собі на плечі, вони попрямували вздовж Колтон-роуд. Позаду заведений двигун продовжував стримувати своїм гарчанням трьох здорованів. Вони йшли не спиняючись. Хвилини спливали.

Озираючись, вони бачили, як ті бандити, що були на ногах, схиляються над пораненим. Машина досі стояла на місці нездоланним кордоном, і двигун застережливо ревів.

Досягнувши Королівської Милі, вони знов озирнулися: переслідування не було. Вони увійшли в безлюдний завулок й опустили Чарлі на землю, притуливши його спиною до кам’яної стіни.

— Там справді була машина? — невпевнено спитав Чарлі. Макбрайд кивнула і сказала йому не хвилюватися.

Вона відірвала рукав Чарлі й оглянула його рану. Вітмен закурив. Він став навколішки, скуйовдив волосся друга і сказав йому, що все буде добре. Але чи буде?

Він сунув руку до кишені Чарлі, шукаючи розшифрованого листа.

Стоячи навколішки посеред тьмяно освітленої вулички, він підніс його до очей і прочитав послання Секюлера.

Тепер, коли ви знайшли шлях до мого другого послання, вірний друже, ви, певно, почали розуміти сутність моєї таємниці. Сторіччями алхіміки прагнули відшукати elixir vitae[22]. З сумом сповіщаю, що натрапив на нього.

Його посланець явився мені однієї непогожої единбурзької ночі. Пам’ятаю ту ніч з усією ясністю. Я завершив свої експерименти з рухомими картинками і блукав у садах на самоті. Вдалині задзвонили дзвони, відволікаючи мене. Я зупинився, щоб порахувати удари. Ще до останнього удару я втратив лік.

На мить усе стало тихо й спокійно, якщо не зважати на дзвін. Останній удар луною розносився в повітрі, коли нарешті моїх вух торкнулося переривчасте дихання впереміж із частими тихими стогонами.

Нарешті я відновив пильність. Ті звуки здавалися людськими і нелюдськими водночас. Стривожений,