read-books.club » Дитячі книги » Нескінченна історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Нескінченна історія"

131
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нескінченна історія" автора Міхаель Андреас Гельмут Енде. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 56 57 58 ... 117
Перейти на сторінку:
лев не помічає хлопця, що завмер, такий крихітний порівняно з ним, в улоговині поміж двома дю­нами; він дивився на червоні літери, що яскріли на схилі синього піщаного пагорба. А тоді пролунав його могутній, громовий рик:

- Хто це зр-р-робив?

- Я, - сказав Бастіян.

- Що це означає?

- Це моє ім’я, - відповів Бастіян. - Я називаюся Басті­ян Бальтазар Букс.

Щойно тепер лев по-справжньому пильно поглянув на Бастіяна, і в хлопця з’явилося відчуття, ніби його накриває багряно-червоний плащ - хвиля полум’я, яке його вмить спопелить. Утім, це відчуття відразу ж минулося, і він ви­тримав погляд вогненного лева.

- А я, - мовив велетенський звір, - я Ґраоґраман, Во­лодар Пустелі Барв. Мене називають Строкатою Смертю.

Вони усе ще дивилися один на одного, і Бастіян відчу­вав смертоносну силу, що струменіла а очей Ґраоґрамана.

Насправді то був поєдинок. Нарешті лев опустив очі. Повільно, велично він зійшов з дюни. Та щойно звір ступив на ультрамариновий пісок, його власне забарвлення зміни­лося: і шерсть, і грива посиніли. Величезний звір завмер перед Бастіяном, якусь мить постояв так, а тоді низько осилив перед хлопцем голову.

- Повелителю, - сказав він, - я твій слуга і чекаю твоїх наказів!

- Я хочу вибратися з цієї пустелі, - мовив Бастіян. - Можеш мене звідси вивести?

Ґраоґраман стріпнув гривою.

- Цього, мій повелителю, я зробити не можу.

- Чому?

- Тому що я ношу пустелю в собі.

Бастіян не зрозумів, що має на увазі лев, а відтак знову запитав:

- А чи нема тут якоїсь іншої істоти, яка могла б вивести мене звідси?

- Це, повелителю, взагалі неможливо, - відказав Ґрао- ґраман. - Там, де є я, там навіть і близько не може бути жо­дної іншої живої істоти. Самої моєї присутності досить, що­би перетворити на купку попелу навіть найбільших і найст­рашніших мешканців Фантазії на відстані тисячі миль. Са­ме тому мене і називають Строкатою Смертю і Володарем Пустелі Барв.

- Помиляєшся, - відповів йому Бастіян. - У своїх воло­діннях ти спопеляєш не всіх. Як бачиш, я цілком витримую твою присутність.

- Це тому, повелителю, що ти носиш Сяйво. Аурин оберігає тебе від усякого лиха, і навіть від мене - най- смертоноснішої істоти в усій Фантазії.

- Невже ти хочеш сказати, що якби не Клейнод, я пере­творився б на купку попелу?

- Так, повелителю, саме так воно і сталося б, навіть якби я цього зовсім не хотів, навіть якби мені самому піз­ніше довелося про це шкодувати. Насправді ти - перший і єдиний, хто коли-небудь розмовляв зі мною.

Бастіян взяв у руку Знак.

- Дякую, Місяцівно! - тихо промовив він.

Ґраограман знову підвівся і подивився на Бастіяна зго­ри вниз.

- Здається, повелителю, нам є про що поговорити. Мо­жливо, я зміг би розкрити тобі таємниці, яких ти не знаєш. Можливо, і ти зумів би розгадати загадку мого існування, приховану від мене.

Бастіян кивнув.

- Але спершу, якщо тільки це можливо, я би залюбки чогось напився. Мене жахливо мучить спрага.

- Корюсь, бо я - твій слуга, - відповів Ґраоґраман. - Чи не хочеш перепочити, повелителю, сісти мені на спину? Я понесу тебе до свого палацу, і там ти знайдеш усе, що потрі­бно.

Бастіян видерся на левову спину. Двома руками міцно вхопився за гриву, її пасма трепетали, немов язики по­лум’я. Ґраоґраман повернув до нього голову.

- Тримайся як слід, повелителю, бо з мене добрий бі­гун. І ще про одну річ хочу тебе попросити, повелителю. Доки ти тут, у моєму царстві, та ще й поруч зі мною, - обіцяй, що ніколи і нізащо, якою б не була причина, ти ні на мить не знімеш Клейнод, що тебе захищає!

- Обіцяю, - сказав Бастіян.

Тоді лев кинувся бігти. Спершу поволі - плавно і вели­чно, а тоді дедалі швидше і швидше. Не тямлячись від за­чудування, спостерігав Бастіян за тим, як на кожному но­вому піщаному пагорбі шерсть і грива лева змінювали за­барвлення - воно неодмінно ставало таким самим, як колір піску. Тим часом Ґраоґраман просувався вперед велетенсь­кими стрибками, з дюни на дюну, майже не торкаючись землі своїми могутніми лапами. Його шерсть змінювала колір усе швидше і швидше, врешті-решт Бастіянові заме­рехтіло в очах, і він почав бачити всі барви нараз, так ніби велетенський звір раптом перетворився на опал, що мі­ниться всіма барвами веселки. Довелося замружити очі. Пекельно гарячий вітер свистів у вухах і рвав із нього плащ, що розвівався за плечима. Він відчував, як напру­жуються м’язи Ґраоґрамана, чув дивний запах його пишної гриви: вона пахла різко і гостро, дико і збудливо. З Бастія- нових грудей вирвався крик тріумфу, пронизливий, наче клекіт хижого птаха, і Ґраоґраман відловів на цей крик ри­ком, від якого задвигтіла пустеля. Нараз вони стали єди­ним цілим, хоч якою великою була відмінність між ними. Бастіян немовби сп’янів. Він отямився лише тоді, коли по­чув, як Ґраоґраман мовив:

- Ми прибули, повелителю. Чи не хотів би ти трохи перепочити?

Бастіян зіскочив із лев’ячої спини на пісок. Перед со­бою вів побачив посічену ущелинами чорну скелясту гору - хоч, може, то були руїни якоїсь стародавньої споруди? Він не зміг би цього сказати напевне, бо кам’яні брили, які ле­жали напівзасипані різнобарвним піском або ж утворювали щось на кшталт арок і брам, стін, колон і терас, були всу­ціль вкриті такими глибокими розколинами і тріщинами, такі вивітрені, що, здавалося, піщані бурі з правіку шліфу­вали краї і нерівності, виступи і ребра цих брил.

- Це, повелителю, - долинув до Бастіяна голос лева, - мій палац і моя гробниця. Заходь, я вітаю у цих стінах тебе - першого і єдиного Ґраоґраманового гостя.

Сонце вже помалу втрачало свою палючу силу, велике і блідо-жовте, вово нависало над обрієм.

Вочевидь, їхня дорога сюди потривала довше, ніж зда­лося Бастіяну. Рештки колон, а може, стрімчасті скелі - Бастіян так і не збагнув, що це таке, - відкидали довгі тіні. Вечоріло.

Коли Бастіян рушив слідом за левом через темне скле­піння проходу, який вів углиб Ґраоґраманового палацу, йому здалося, що хода звіра вже не така могутня, як досі; лев ступав тяжко і втомлено, якось аж навіть через силу.

Темним коридором, а тоді численними сходами, які ве­ли то вниз, то знову вгору, вони дійшли до великих дверей, їх стулки, здавалося, були витесані з суцільної чорної ске­лястої брили. Коли Ґраоґраман наблизився до них, вони самі собою розкрилися, а коли лев і Бастіян увійшли, самі за ними зачинилися.

Вони стояли посеред просторої зали, чи, радше кажучи, посеред печери, освітленої сотнями світильників.

1 ... 56 57 58 ... 117
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нескінченна історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нескінченна історія"