Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Знайома пісенька! — іронічно кинув Сен-Клер, входячи до кімнати, де його дружина виголошувала свою промову. — Не заздрю я неграм: адже їм доведеться відповідати на Страшному суді, і найбільше їм перепаде саме за лінощі! Подумайте тільки, кузино, — сказав він, прилягаючи на софу, — ми з дружиною подаємо їм такий приклад працелюбства, а вони чомусь — ні за холодну воду!
— Припиніть, Сен-Клере! — вигукнула Марі.
— А чому, цікаво? Як на мене, зараз мій тон досить серйозний (а зі мною це, як відомо, трапляється нечасто). Мені лише хотілося вас підтримати, Марі.
— Ви лукавите! Не збиралися ви мене підтримувати! — різко сказала вона.
— Отже, я помилився. Дякую, моя дорога, що одразу все пояснили.
— Ви думаєте лише про те, як дошкулити мені!
— Облиште, Марі! Я щойно мав складну розмову з Адольфом і тепер просто розбитий. Та ще й ця спека… Прошу вас, заспокойтесь і потіште мене своєю усмішкою.
— Адольф знову провинився? — запитала Марі. — Терпіти не можу цього нахабу. Якби ви дозволили як слід узятися за виховання негрів, він би у мене швидко став слухняним!
— Ви, як завжди, дорога дружино, маєте рацію, — сказав Сен-Клер. — Що ж стосується Адольфа, то проблема ось у чому: він так старається в усьому наслідувати свого господаря, що іноді годі розібрати, хто є хто! Це з надмірного захоплення він переймає мої звички, манери, смаки… Тож довелося дещо йому пояснити.
— Що саме вам не сподобалося?
— Те, що він користується моїми речами. Я мусив пояснити йому, що деякі речі з мого гардеробу я хотів би носити сам. До того ж я попросив його користуватися моїм одеколоном трохи… гм… скромніше, і обмежитися дюжиною носовичків, що я подарував йому раніше. Він, звичайно, одразу ж надувся, тому я терпляче роз’яснював йому, що так, як він, поводитися не можна.
— Сен-Клере, коли ви нарешті навчитеся тримати своїх слуг у рамках?! — вигукнула Марі. — Це терпіти просто неможливо! Він привласнює ваші речі!
— Ну чому ж «привласнює»? Адольф тягнеться до кращого, а для нього, бідолашного, взірець досконалості — це я. Хіба це погано? Таке прагнення, до речі, — результат мого виховання. І якщо свого часу я не пояснив йому, що зміст життя полягає не в дорогому одеколоні і батистових носових хустинках, то не варто його позбавляти цих радощів буття.
— Чому ж ви не виховали його, як слід? — безцеремонно запитала міс Афелія.
— Та … Якось проґавив цей момент. Лінощі це все, кузино, лінощі… Зізнаюся щиро: якби не ця вада (що, між іншим, занапастила багатьох), я б давно перетворився на янгола. Не можу не погодитися із вашим вермонтським світочем, що «лінощі є першопричиною морального падіння людини». Сильна думка, що тут скажеш!
— Це правда. На рабовласниках лежить тягар відповідальності за своїх слуг. За жодні скарби світу я б не погодилася посісти ваше місце: невільників обов’язково треба вчити; поводитися, як із розумними людьми, наділеними безсмертною душею; постійно пам’ятати, що і за них також доведеться відповідати перед Богом… Така моя думка про усе це, — висловила міс Афелія те, що накопичувалося у ній із самого ранку.
— Ех, кузино! Що ви можете про нас знати? — Сен-Клер рвучко підхопився із софи, підійшов до фортепіано і заграв якийсь жвавий мотивчик.
Він змалку був здібним до музики. Його пальці літали по клавішах легко і невимушено, мов птахи, тому Сен-Клерові швидко вдавалися навіть найскладніші пасажі.
Він грав і грав, сподіваючись, мабуть, покращити таким чином свій настрій. Награвшись досхочу, закрив ноти, підвівся і весело сказав:
— Отже, кузино, ви виконали свій обов’язок, прочитавши нам лекцію про відповідальність рабовласників за рабів. Після цього, зізнаюся, я подивився на вас іншими очима. Ви сміливо кинули просто мені в обличчя камінець істини, що виявився коштовним — шкода, що я не одразу оцінив його.
— Як на мене, абсолютно неефективні такі повчання! — сказала Марі. — Всі знають, хто найбільше цяцькається зі своїми слугами! І щодня стає дедалі гірше. А переконувати негрів, що у них перед нами є обов’язки — марна справа. Я вже захрипла, пояснюючи їм це. Ми своїх негрів і до церкви відпускаємо, але користі від того нема жодної, бо читати їм проповідь — що сипати бісер перед свиньми. Але ж їх ніхто не позбавляє можливості навчитися чогось доброго — то не вчаться ж! Тому я й кажу, що негри — нижча раса, і завжди залишатимуться такою, не допоможе їм нічого. Я народилася і зросла серед негрів, добре їх знаю, а ви, кузино Афеліє, не знаєте. Принаймні поки що.
Міс Афелія вважала, що вона і так сказала забагато, тож цього разу вирішила промовчати. Сен-Клер почав тихенько насвистувати якусь мелодію.
— Годі свистіти, Сен-Клере! — одразу ж застогнала Марі. — У мене від вашого свисту починає боліти голова.
— Слухаюся, люба дружино, — відповів він. — Що ще ваш покірний слуга може зробити для вас?
— Я хочу, щоб ви зрозуміли, як я страждаю! Ви ж анітрохи мені не співчуваєте!
— Ви янгол, який наставляє на шлях істини!
— Мене дратує ваш тон!
— Та я ж на все готовий, тільки б ви були задоволені! То яким тоном накажете з вами спілкуватися?
Цієї ж миті у саду залунав веселий сміх. Сен-Клер вийшов на ґанок, відхилив шовкову штору і також розсміявся.
— Що там діється? — поцікавилася міс Афелія.
У саду на дерев’яній лавці сидів Том: у кожній петельці його куртки стирчала гілочка жасмину, а Єва, заливаючись сміхом, одягала йому на шию гірлянду з троянд. Прикрасивши свого нового друга, Єва задоволено гмикнула і всілася йому на коліна. І вони удвох засміялися.
— Який ти кумедний, дядечку Томе!
Том усміхався до своєї маленької господині доброю, лагідною і вдячною посмішкою. Усе, що вона робила, йому подобалося. Та, побачивши Сен-Клера, він зніяковів і винувато знизав плечима.
— Огюстене, і ви дозволяєте подібне?! — вигукнула міс Афелія, яка також вийшла на веранду і спостерігала цю Євину забаву із слугою.
— А що у цьому поганого? — здивувався Сен-Клер.
— Та це ж просто жах!
— Вам не здається поганим, коли дитина гладить великого пса, байдуже яка у нього шерсть, а хоч би й чорна… А істота, наділена розумом і безсмертною душею (на чому ви самі наголошуєте!), викликає у вас огиду! Ви аж тремтите, побачивши негра. Зізнайтеся, кузино, що це так! Та ви не одна така. Деякі люди,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.