read-books.club » Дитячі книги » Місто біля моря 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто біля моря"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Місто біля моря" автора Володимир Павлович Бєляєв. Жанр книги: Дитячі книги / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 56 57 58 ... 119
Перейти на сторінку:
з боку Лисок. Шибки наче пломеніли під промінням сонця, яке повільно падало в море. Здавалося, вілла горіла, підпалена зсередини. Я пригадав оповідання ливарників про колишнього власника заводу Кейворта, який дременув в Англію, і вирішив, що не інакше, це його віллу видно вдалині. Досить було тільки порівняти її з маленькими білими мазанками, розкиданими по березі моря, щоб зрозуміти: там жив багач.

По м’якому піску я підійшов до тихого моря і, зачерпнувши руками чистої води, умив спітніле обличчя і змочив волосся.

— Ей, молодче, іди сюди! — почулося з берега.

«Не мене, напевне, — подумав я не обертаючись, — Хто мене може знати тут?» І пішов у напрямі до Генуезької. Але навздогін почулося:

— Василю Степановичу! Товаришу Манджура!

Від маленького будиночка швидко йшов мій сусід по машинках Лука Турунда. Він уже встиг переодягтись у ясно-блакитну, вигорілу на сонці робу, простьобану білими нитками;

— Загордився, справді! — сказав Лука, підбігаючи. — Гукаю, гукаю, а він хоч би тобі що! Я побачив тебе, ще як ти до моря йшов. Чи не топитися, гадаю, хлопець іде від утисків Науменка.

— Здрастуйте! А чого ж мені топитися?

— Давай зайдемо до мене в хату! — запропонував Турунда.

Я відповів непевно:

— Мені до міста треба. Може, іншим разом?

— А я тебе не на весілля кличу. Посидимо трохи та й підемо разом.

Будиночок Турунди був розташований на самому березі. Проходячи у двір, я спитав:

— Не заливає хвилями, коли шторм?

— Бував. Минулої осені майстра[4] подув, і такі хвилі пішли, що шибки вибило водою. Моя дружина навіть курей на горище переселила, щоб море не вкрало.

У кімнаті з низькою стелею було прохолодно. Всі вікна, крім одного, відчинені навстіж, були завішані марлею від мух. На підвіконнях стояли вазончики з геранню і фікусами і пляшки з вишневою наливкою.

— Знайомтесь! — сказав Лука. — Оце мій батько, а оце дружина. Перед вами Василь Степанович. Він прибув до нас на поповнення ливарного цеху… Звідкіля ти прибув, Василю?

— З Поділля, — сказав я, вітаючися з батьком Луки та його дружиною. — Але ж я не Степанович, а Миронович…

— Справді? — Лука здивувався. — Значить, я тебе з напарником сплутав: він у нас Степанович. Сідай сюди, під віконце: ні-ні, та з моря низовий і потягне.

Я протиснувся під вікно і сів за старанно вимитий сосновий стіл. Батько Луки, чорний від сонця і такий же сухорлявий, як його син, присів навпроти, а дружина Турунди, симпатична жінка років двадцяти п’яти, заходилася поратися біля печі, яку було видно через сіни. Смуглява, дебела, з косами, викладеними в корону, вона нечутно пробігала по кухні, то з’являючись перед піччю, то зникаючи за простінком.

— А ми оце говоримо з батьком на одну тему життєву, — сказав Лука. — Адже ж ти знаєш, що третій місяць один процент нашого заробітку відраховується на англійських робітників. А мої домашні, як принесу я додому книжку розрахункову, починають: «Знову оці «А. Р.»! Що вони — рідня тобі? Краще б замість тих відрахувань плаття дружині купив або ще що-небудь потрібне в домі…»

— При чому тут плаття? — перебив сина старий Турунда, показуючи жовті від тютюну, рідкі зуби. — А вони, оці «А. Р.», допомагали нам у дев’ятсот п’ятому, коли «Потьомкін» червоний прапор викинув? Навпаки! Старий Кейворт від себе сотню козаків з Мелітополя викликав забастовщиків приборкувати. Допоміг, думаєш, тоді нам хто-небудь із-за кордону? Як би не так! Ціле літо самою тюлькою харчувались. А з якої такої речі ми тепер їхнім забастовщикам допомагати повинні?

— Бо ми батьківщина всіх трудящих світу, — сказав я обережно, щоб не розсердити буркотливого старика. — У нас Радянська влада, а в них її ще нема… У них капіталісти на шиї сидять.

— Це не відповідь, — буркнув старик. — Ти в корінь дивись, а політику мені розводити нема чого!

Слова Турунди дійняли мене до живого. Пригадались наші збори у фабзавучі на міжнародні теми, і так само запально, як там, я сказав:

— Чому «не відповідь»? Ясно, що ми в кращому становищі, ніж ті англійські гірники, що ради наживи всяких капіталістів вугільний пил ковтають.

— А мало ми того пилу за царату наковтались, щоб буржуй англійський он в отих хоромах жив та на власній яхті по морю катався? — Старик показав вузлуватим пальцем в бік вілли, яку я розглядав з берега. — Йому пікніки на свіжому повітрі були потрібні, а нам самий шинок лишався на втіху, та й той у борг!

— І не пробуй навіть мого старого переспорити. Все, одно як той митрополит Введенський! Ти йому своє, а він тобі своє. Наперекір. Я теж тлумачу йому; оскільки ми робітнича влада, значить всякому робітникові, котрий бідує, підсобляти повинні у біді, — сказав Лука.

Нечутно ступаючи по глиняній долівці босими загорілими ногами, до кімнати зайшла дружина молодого Турунди. В руках у неї було задимлене деко. Вона поставила його тихенько на дві дерев’яні підставочки, і я побачив на дні дека чотири жирних рибини. В ніс ударив гострий запах часнику.

— Їв коли-небудь таке? спитав Лука.

Я заперечливо похитав головою.

— Чебак по-рибальському! — заявив Лука. — Ранішнього улову. Батько його підчепив, а ми зараз покуштуємо. — І, підваживши виделкою важку рибину, він поклав її передо мною на тарілку.

Тепер я помітив, що навіть луска не була зчищена з чебаків. Від жару духовки блискуча луска настовбурчилась так, наче хтось причісував рибу «проти шерсті».

Незабаром, знімаючи, за прикладом хазяїна, шкірку з чебака, я відгадав нехитромудрий спосіб приготування цієї смачної страви. Перед тим як кинути рибини на деко і поставити в жар духовки, їх нашпиговували зубочками часнику. Риба пеклась цілою, у власному жиру. Біле м’ясо її легко відставало від кісток і смачно пахло.

— Але ж рибка по сухому не ходить! Адже так, Василю? — підморгнувши мені, сказав Лука і дістав із темного кутка важкий глечик з вином. Він налив у склянки блідо— жовте, дуже чисте вино.

— Досить! Досить! — зупинив я Луку, коли була налита половина моєї склянки.

— Чого злякався? — Лука звів на мене бистрі очі. — Гадаєш, міцне? Та це «березка». Слабеньке. Її у нас малі діти, замість води п’ють.

— Все одно досить. Я не звичний.

— Звикати треба, — зауважив батько Луки. — Біля Азовського моря жити — «березку» пити!

— Ну, за твою удачу, Василю! Щоб ти став хорошим ливарником. Нехай щастить тобі в молодому житті! — сказав Лука, і ми цокнулись склянками.

Підняла свою склянку і дружина його, поправляючи повною рукою викладені короною чорно-сині важкі коси.

Від погляду її глибоких, темних, як маслини, лагідних очей повіяло великою привітністю. Здалося,

1 ... 56 57 58 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто біля моря"